Сутність генетичного підходу в політико-географічних дослідженнях полягає в детальному відстежу ванні процесів зародження і розвитку деякої проблеми з метою з’ясування загальних тенденцій її динаміки. В принципі цей підхід сповідували Ф. Ратцель та С. Рудницький, які говорили про причинний характер того становища, яке склалось.

Структурно-функціональний підхід полягає у визначенні внутрішньої організації політико-географічної одиниці і внутрішніх функціональних зв’язків, що дає змогу визначити її стан і перспективи дальшого розвитку. Значну перевагу, навіть можна сказати, абсолютизацію цього підходу надають на Заході і активно він підтримувався ще П. Хагістом і Д. Харвей.

Загалом же абсолютизація якоїсь парадигми несе в собі небезпеку спрощення і певного обмеження в пізнанні. Тому протиставлення якогось з підходів іншому з метою його критики є природнім. Сутність певного політико-географічного явища якраз найліпше відображає застосування кількох різних показників, формуючи цілісні знання і цілісний світогляд.

Потреба пізнати генетичні основи сукупності територіально-історичних процесів і явищ зумовлює необхідність формування історичної політичної географії як цілісної наукової дисципліни, яка покликана не лише проілюструвати історичні територіально-політичні зміни на певній території, а й виявити історичні цикли та закономірності у розвитку певних об’єктів.

Вищезгадані підходи ще слід доповнити так званою просторовою парадигмою, формування основ якої пов’язано з іменами Ф. Шефера, У. Бунге А. Льоша. Її сутність – намагатися знайти просторові закономірності структури географічних явищ абстрагуючись від їхнього географічного положення. Цей підхід можна критикувати за ігнорування конкретних компонентів природи, географічних об’єктів.

Аналізуючи основні парадигми, що склались в політичній географії і враховуючи структурні особливості територіально-політичної системи держави, М.Д. Пістун визначив послідовність застосування методологічних підходів аналізу територіально-політичної системи України з дотриманням принципу системності, територіальності, комплексності і пропорційності, принципу картографування, принципу перспективності.

На першому етапі обґрунтовуються концептуальні засади функціонування територіально-політичних структур, окреслюється і конкретизується понятійно-термінологічний апарат. Пріоритет тут мають загальнонаукові логічні методи (аналіз, синтез) та літературний метод.

В ході другого етапу проводиться історико-генетичний аналіз трендів і тенденцій історичного розвитку складових політичного простору держави, виявлення слідів інерції минулого в сучасній територіально-політичній системі. В значній мірі цей етап перегукується з історичною географією, використовуючи методи історико-географічних зрізів, синхронного і діахронного аналізу. З статистичних методів важливе місце відводиться аналізу рядів динаміки (динаміка людності, динаміка етнонаціональних спільнот).

В основі третього етапу лежить структурно-функціональний аналіз політичного простору, що передбачає кількісну оцінку параметрів досліджуваних об’єктів і процесів, співвідношення між ними та вивчення особливостей їхнього поширення з застосуванням картографічного методу і методу районування. Кількісна оцінка передбачає застосування цілої низки статистичних методів6 табличного, графічного, індексів, середніх величин, рядів динаміки. Також прослідковуються регіональні пропорції та диспропорції у розміщенні політичних об’єктів та територіальні зв’язки між ними. Методика досліджень політичного простору держави в рамках структурно-функціонального підходу підпорядковується стратегічній меті – з’ясувати вектор рівнодійності політичних сил, виявити і попередити можливі регіональні конфлікти.

На четвертому етапі обґрунтовуються перспективні моделі розвитку на основі регіональної політики. Прогнозування поведінки великих територіальних політичних груп стає можливим завдяки аналізу реґіонально-ментальних відмінностей у суспільстві. Реалізація цього аналізу передбачає оцінювання політичних настроїв, поглядів і мотивів поведінки населення різних регіонів і потребує використання матеріалів соціологічного опитування та анкетування.

Політико-географічний аспект має багато чинників і явищ суспільного життя, що і зумовило широкий спектр емпіричних джерел політичної географії. Тому М. Дністрянський виділив в політико-географічній інформації такі групи:

а) державно-правові акти, офіційна інформація державних органів і їхніх пресових агентів;

б) міжнародні правові документи, міждержавні угоди;

в) офіційна державна статистика;

г) матеріали соціологічного опитування та анкетування;

д) картографічні та довідкові матеріали.

–

4 –

Ще з початку ХХ ст. точилась суперечність в такому принциповому для політичної географії питанні, як співвідношення між політичною географією та геополітикою. Одні науковці сходяться на тому, що відміна полягає лише в просторовому аспекті, інші – що геополітика є концептуальною основою політичної географії. Багато що тут залежить від тощо, що саме лежить в основі і розумінні одного і іншого напрямку.

Якщо основним критерієм політичної географії є об’єктивність в політико-географічних дослідженнях, то геополітика часто виступає в ролі ідеології, виходячи з інтересів окремих політичних одиниць чи груп.

Якщо розглядати геополітику під таким кутом, то можна визначити її об’єкт і предмет.

Об’єктом пізнання геополітики є геополітичний простір, який являє собою протяжність і глибину політичної діяльності. Як об’єкт дослідження виступають держави, геостратегічні райони, геополітичні регіони, блоки держав, геополітичні союзники, наддержави, центри сили, геополітичні лінії. Провідним об’єктом дослідження все ж виступає держава, як базовий інститут політичної системи і політичної організації суспільства в цілому та здійснення політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві з метою забезпечення його цілісності і безпеки, задоволення загально-соціальних потреб.

Предметом дослідження геополітики виступають закономірності організації і розвитку простору, масштаби якого значною мірою визначають політичну, економічну, загальнокультурну долю відповідних народів і держав. Простір досліджується з позиції його місцезнаходження в системі географічних та інших координат, впливу на соціальні умови. Це викликано тим, що природні і штучні компоненти простору здійснюють значний вплив на людей. Конкретні просторові фактори прискорюють або навпаки, сповільнюють розвиток цілих народів, впливають, а часто і визначають шляхи і форми цього розвитку – економічного, соціального, загальнокультурного. Предмет дослідження геополітики постійно змінюється, втягуючи у своє коло нові проблеми розвитку природи і суспільства.

До предмету вивчення геополітики відноситься також динаміка