Універсальними пам’ятками літератури, історії, а загалом і краєзнавства, були літописи періоду Київської Русі і Галицько-Волинської держави. Так, у літописі «Повість минулих літ» описано територію держави, поділ на племена, розкрито династичні відносини васалітету-сюзеренітету, що були основою політичної системи того часу. Подібна важлива інформація державно-описового характеру міститься у Галицько-волинському літописі. Загалом вона відображала погляди про єдність Русі та її місце в тодішньому політичному світі.

Уривкові відомості про територіальні відмінності соціально-політичного життя на українських землях можна також знайти в описах давніх античних, а пізніше західних і східних мандрівників і хроністів (Геродота, Страбона, Птоломея, Аль-Массуда, 3 Гербер-Штейна), більш систематизовані - в працях Г.Боплана (1600-1673).

Нове політичне мислення позначилось і на важливих політичних документах того часу, зокрема, «Договорі поміж цісарем турецьким і Військом Запорізьким з народом Руським...», статтях Б.Хмельницького, Гадяцькому трактаті. Останній вже досить чітко виписував новий статус України як автономного князівства Руського в Речі Посполитій трьох народів – польського, литовського, руського. Територія автономії обмежувалася лише трьома воєводствами – Київським, Чернігівським, Брацлавським, зате ширші права передбачались для українського населення в інших етнічно українських воєводствах.

Важливим етапом формування української політико-правові думки стала Конституція Пилипа Орлика, відзначивши основні демократичні принципи політичної організації незалежної козацької України. Проте у політико-географічному аспекті цей документ мав суттєві недоліки нерозуміння єдності всіх українських земель, обмеження території майбутньої незалежної української держави кордонами трьох воєводств, яку тимчасово визначив ще польський король під час національно-визвольної війни під проводом Б Хмель­ницького.

Незважаючи на ліквідацію останніх залишків козацької автономії наприкінці XVIII ст., ідея української державності ще довгий час зберігалася у середовищі козацької старшини та її нащадків, про що свідчить, зокрема, діяльність В.Капніста, В. Полетики та інших дер­жавних і громадських діячів того часу.

6 –

Якісно новими були політико-географічні аспекти ідеології Кирило-Мефодіївського товариства, що виникло наприкінці 1845 – на початку 1846 років, ядром якого були такі відомі представники української творчої і наукової інтелігенції, як Микола Костомаров, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. У статуті Кирило-Мефодіївського товариства було визначено його політичний ідеал — слов’янську федерацію, однією з чільних республік якої повинна стати Україна.

Програмовим документом кирило-мефодіївців була “Книга буття українського народу” (автор – М. Костомаров). Крім історичного огляду тут подано сусідські відносини України з Польщею, Росією.

В умовах 60-70-х років XIX ст. політична ідеологія української інтелігенції, об’єднаної у «громади», стала поміркованою. У цей час було висунуто лише ідею автономії України в складі федеративної Росії. Саме на такій платформі стояв і відомий український гро­мадсько-політичний діяч Михайло Драгоманов (1841-1895), який став лідером не лише наддніпрянської, але й галицької передової інте­лігенції, роблячи також спроби до порозуміння із закарпатською українською інтелігенцією. Саме в цілеспрямованій праці по зближенню двох гілок українського народу (західної і центрально-східної) і полягає найбільше політико-географічне значення діяльності М.Драгоманова. Йому належить пріоритет у розумінні деяких інших українських політико-географічних проблем, зокрема, проблеми організації територіального політико-адміністративного устрою на українських землях. У «Проекті основного статуту українського товариства «Вільна Спілка», яке, за задумом М Драгоманова, повинно було стати провідником «політичного, економічного і культурного звільнення українського народу», вказано на всі історичні регіони, де проживають українці, але визначено план дій української громадськості лише в межах підросійської України. Разом з тим, вперше висувається ідея спільних дій українців та інших національних груп на території України на засадах політичної свободи. М.Драгоманов, детально описуючи перспективи громадського самоврядування, висунув, зокрема, пропозицію вдосконалити адміністративний поділ з урахуванням етнічних особливостей тодішньої Росії. Добре орієнтуючись у географії українських етнічних земель, він розумів також велике значення освоєння українцями Причорномор’я, необхідного для зміцнення українських геополітичних позицій у цьому регіоні, адже «без північних берегів Чорного моря Україна не можлива як культурний край».

Одним з найяскравіших творів тогочасної політичної думки є праця В. Подолинського “Голос Перестороги” (1846), в якій було охарактеризовано україно-польську, україно-австрійську, україно-московську, самостійницьку концепції існування українства. Відкинувши три попередні, В. Подолинський зосередився на самостійницькій концепції, для якої необхідно об’єднати українців на всіх землях. Ця думка була серйозним проривом вперед.

Важливим етапом у формуванні української політичної думки загалом і політико-географічного мислення зокрема стало утворення українських політичних партій наприкінці XIX - на початку XX століть, у програмах яких відображено нове бачення політико-географічних реалій і перспектив. Слід насамперед виділити утворення в 1890 р на західноукраїнських землях Русько-Української радикальної партії (соціал-демократичною типу), яка на своєму першому з’їзді (1895) проголосила ідею самостійності України. Поширенню цієї ідеї потужний імпульс дала праця Ю.Бачинського «Україна irredenta» (1895), в якій ідея соборності і політичної незалежності України була обґрунтована з соціалістичних позицій. Він вважав створення держави не самоціллю, а необхідною умовою її економічного та культурного розвитку. Тому держава має мати свої фінанси, армію, торгівлю, промисел, здійснювати внутрішню і зовнішню політику. Ідея державної незалежності України стала програмою-максимум утвореної у 1899 р. націонал-демократичної партії, лідерами якої стали такі відомі громадсько-політичні діячі, як І.Франко, Ю.Романчук, Ю.Охримович та ін., водночас самостійність України націонал-демократи обґрунтували вже з позицій національної ідеї. І радикальна, і націонал-демократична партії розуміли органічну єдність галицьких, буковинських, закарпатських і наддніпрянських українців і розглядали Україну як єдину політичну одиницю.

Подальша активізація української політичної думки пов'язана з початком Першої світової війни,