До сказаного додам: щорічно на поверхню нашої планети у вигляді кислотних дощів випадає майже 100 мільйонів тонн сірчаної кислоти. Приблизно половина вказаної кількості потрапляє в довкілля й азотної кислоти. А ще ж є соляна, фосфорна та різні органічні кислоти (людство також не дуже турбується про їхню нейтралізацію). Незлічені мільярди літрів СО2 знову летять в атмосферу. Звідкіля ж ці кислоти беруться?

Основна причина переходу такої маси сірки із земляних пластів у воду та повітря (де вони, як правило, перетворюються в сірчану кислоту) – діяльність людини. Насамперед це спалювання вугілля та нафтопродуктів. У середньому в кам’яному вугіллі міститься один відсоток сірки, і при спалюванні його вона майже повністю переходить у газоподібну форму у вигляді окислів – в основному це діоксид сірки (SО2). Ми певний час “рятувалися” від цього газу тим, що будували надвисокі труби. Але це самообман, бо труби ці лише відводять біду, але зовсім її не знімають як таку. В повітрі, зв’язуючись із водою, діоксид сірки перетворюється в основному в сірчисту та сірчану кислоти.

Отже, при спалюванні кілограму вугілля на землю через атмосферу випадає приблизно 30 грамів сірчаної кислоти. Уявімо, скільки її утворюється, наприклад, на Трипільській ДРЕС, коли за добу там спалюють 10-12 тисяч тонн вугілля. А скільки таких ДРЕС, а доменних печей тощо. Нагадаю, що за рік людство добуває й використовує приблизно 4 мільярди тонн кам’яного та бурого вугілля.

Неважко розрахувати також, скільки утворюється сірчаної кислоти при згоранні нафти, мазуту та бензину. Ці гази активно мігрують по планеті, перш ніж випасти на землю з дощами. Тому не важко здогадатися що нам, як і сусідам нашим, далеко не байдуже, як хто господарює.

Ланцюг замикається. Надзвичайно інтенсивний потік кислот із земляних пластів у води (наземні та підземні) відбувається в результаті гірничодобувної та металоплавильної діяльності, в процесі розмивання берегової смуги морів та океанів, вітрової ерозії, стоків промислових підприємств і тваринницьких комплексів тощо. Приблизно 130 мільйонів тонн сірчаної кислоти щорічно виробляють хімічна та нафтохімічна промисловості. Ця кислота кінець кінцем уся також має бути нейтралізована. А все це знову та знову поповнює вміст абіогенного вуглекислого газу в атмосфері.

Подібну до СО2 роль відіграють і оксиди азоту (в основному N20, молекули яких майже в двісті разів ефективніше поглинають тепло, ніж С02). Вони утворюються, в основному, ґрунтовою мікрофлорою, особливо при значному внесенні в ґрунти азотних добрив.

Транспорт також є одним із головних джерел викидів в атмосферу оксидів азоту. Лише за кілометр пробігу в середньому кожний автомобіль викидає в атмосферу близько 10 грамів оксиду азоту. Причому утворюються вони в основному в камерах згорання двигунів за рахунок взаємодії азоту та кисню повітря, чого в звичайних умовах не відбувається Потрапивши в атмосферу, ці оксиди перетворюються в азотну та азотисту кислоти, які також у вигляді кислотних дощів випадають мільйонами тонн на поверхню планети.

А солі цих кислот – це вже так звані нітрати та нітрити, негативні наслідки підвищення концентрації яких у воді, ґрунтах і продуктах харчування більш-менш відомі громадськості. Як і у випадку з сірчаною кислотою, на кожний кілограм азотної чи азотистої кислоти з поверхні планети в атмосферу виділяється близько 180 літрів вуглекислого газу.

До цього додам: в умовно чистих регіонах планети в дощовій воді майже 80 відсотків від суми всіх кислот припадає на вуглекислий газ. Решта 20 відсотків – це інші кислоти. Отже, під час дощу атмосфера немов промивається від СО2. При цьому вуглекислота в складі дощової води повертається на поверхню планети і включається в біологічний кругообіг. Разом з тим співвідношення кислот у дощовій воді над промисловими центрами і навколо них дещо інша: 60 відсотків – сірчана кислота, 30 – азотна, 5 – соляна 2 –вуглекислий газ, 3 – інші кислоти. Зверніть увагу на те, що в “кислій” дощовій воді вуглекислий газ майже не розчиняється, тому й залишається у верхніх шарах повітря. А відтак значно більша його частина не включається в біологічний кругообіг, що й зумовлює його накопичення в атмосфері.

Ще одна глобальна причина цього явища – поступове зменшення розчинності вуглекислоти у водах Світового океану. Справа в тому, що розчинність СО2 у воді зростає в міру того як знижується її температура. Отже, взимку океан (а також моря, озера, ріки) немов вдихає вуглекислоту повітря, а влітку він віддає й в атмосферу. Це також сприяє біологічному кругообігу вуглекислоти. Оскільки вже почалося потепління на планеті, то певна частина вуглекислоти не може перейти з атмосфери в розчин і залишається в ній, зумовлюючи підвищення її вмісту. Це останнє обумовлює подальше наростання температури атмосфери, і так виникає замкнуте порочне кільце.

До цього слід додати – у результаті нашої з вами діяльності (скидання в донні шари морів стічних вод приморських міст та хімікатів з річковими водами, глибинні вибухи тощо) значна частина глибинних вод, які дуже багаті на сірководень, виходить на поверхню моря. Мало того, що цей сірководень сам є однією з дуже сильних отрут і губить все живе, гальмуючи й фотосинтез у цілому, він – у присутності кисню – також перетворюється в сірчану кислоту з усіма того наслідками.

Отже, ланцюг замикається і не на нашу з вами користь. Природа вже дійшла такого стану, коли ледь-ледь спроможна