Реферат на тему:

Осушені ґрунти мілководних зон Кременчуцького водосховища, їх агроекологічна оцінка та шляхи оптимізації продуктивності

У 30–70-х роках в Україні був побудований каскад Дніпровських водосховищ, створено шість водосховищ (Київське, Канівське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Запорізьке та Каховське), які мали забезпечувати дешевою електроенергією народне господарство країни та вирішувати питання зрошення сільськогосподарських культур в умовах посушливих ландшафтів. При цьому під шаром води опинилося понад 600 тис. км2 родючих заплавних земель. Значна частина вказаних територій — понад 25% загальної площі водосховищ — опинилася під малопотужною (0,3 — 2 м) товщею води (табл. 4.24). Утворилися величезні мілководні зони, які переважно були причиною активного розвитку водоростей і бактерій, що призводило до погіршення якісних показників води. Серед факторів, які впливають на формування екосистем водосховищ та їх функціонування в сучасних умовах, ? розвиток внутрішньоводоймових процесів і потужний антропогенний пресинг: різке зниження швидкості стокових течій (від 60–80 до 1,5–7 см/с), наростання евтрофікації та забруднення стічними водами, нагромадження у цих випадках залишків пестицидів, сульфатів ДДТ, генеобілороцин, синтетичних мийних засобів (детергентів), важких металів (мідь, нікель, цинк, хром тощо), радіонуклідів (Cs134, Cz135, Ce144, Ru106, Pu239, Pu240, Pu241,Am241) і нафтопродуктів. Депонуючим середовищем для цих техногенних забруднень є, насамперед, донні та прибережні відклади.

4.24. Характеристика водосховищ Дніпровського каскаду

Так, тільки у 1999 році у водосховища Дніпра та його приток надійшло 5,9 млрд. м3 стічних шахтних і колекторно-дренажних вод, у тому числі без очищення — 280,9 млн. м3 і недостатньо очищених — 1,5 млрд. м3. З цими водами у водойми потрапило 356,9 тис. т сульфатів, 333,6 — хлоридів, 5,4 — азоту амонійного, 30 тис. т нітратів, 592,7 т заліза, 379,3 — нафтопродуктів, 12,1 — міді, 32,6 — цинку, 16,4 — нікелю, 7,2 т хрому тощо. У загальному балансі надходження азоту і фосфору у водні об’єкти Дніпра на сільськогосподарські угіддя припадає відповідно близько 28 і 7,4%. Із стоками тваринницьких комплексів та ферм надходить 9,7% азоту, 4,9% фосфору і 10,9% калію. Крім того, у водосховища Дніпровського каскаду протягом десятків років надходять стічні води всього південного комплексу підприємств металургії, коксохімічної, гірничодобувної, хімічної та інших галузей промисловості. У складі цих стічних вод — елементи майже всієї таблиці Менделєєва, тисячі різних органічних сполук, ціаніди, роданіди, сполуки миш’яку тощо. Великою небезпекою для всього живого є радіонукліди забруднення після аварії на ЧАЕС, що призвело до різкого погіршення радіоекологічної ситуації як у басейні Дніпра, так і в екосистемах водосховищ. Рівень загальної радіоактивності води спочатку визначався в основному вмістом J131. Проте вже протягом кількох місяців вплив цього елемента на навколишні водні екосистеми поступово зменшувався — від 90 до 30%, а вплив таких радіонуклідів, як стронцій-89, рутеній-103, цезій-144, цирконій-98, навпаки, значно збільшувався. З часом найбільшу небезпеку становитимуть довгоіснуючі радіонукліди — стронцій-90, цезій-137, плутоній-238, -239, -240 та америцій-241. Останнє пояснюється тим, що до 98% чорнобильського плутонію припадає на Pu241, бета-розпад якого супроводжується утворенням більш радіотоксичного альфа-випромінювального америцію-241. Радіонукліди, що виносилися і продовжують виноситися з великих водозбірних площ зони Полісся України в систему водосховищ Дніпра, становлять до 30% радіонуклідів, які випали на територію нашої держави внаслідок аварії. При цьому основним фактором інтоксикації річкових вод, своєрідним геохімічним бар’єром очищення також і схилових (делювіальних) вод, що надходять у басейн Дніпра, є донні відклади. Тому субаквальні (підводні) ґрунти Дніпровського каскаду найбільш геохімічно забруднені й містять значну кількість токсичних сполук.

Враховуючи те, що для виробництва електроенергії мілководдя не мають важливого значення, наприкінці 70-х років на урядовому рівні колишнього Радянського Союзу було запропоновано осушити та рекультивувати мілководні території на площі майже 130 тис. га. У зв’язку з цим незначна частина мілководь (близько 6 тис. га), так званий Вільшанський масив на правобережжі Дніпра в Черкаській області, було осушено. Проте продуктивність ґрунтів осушених територій виявилася настільки низькою, що подальше їх осушення і сільськогосподарське використання призупинилися. Враховуючи, що рівень фізичного зносу гребель каскаду Дніпровських водосховищ становить нині до 70% і більше, а це може призвести до глобальної катастрофи на Дніпрі, в даний час в урядових і наукових колах розглядається питання про доцільність поступового спускання води зі штучних морів із наступним освоєнням затоплених (субаквальних) ґрунтів для потреб аграрного сектора України.

У зв’язку з вищевикладеним були осушені ґрунти мілководної зони Кременчуцького водосховища — алювіальні лучні вторинно-сильноглейові кислі та їхні комплекси з різними ступенями осолодіння, оглеєння, озалізнення та кислотності ґрунтами. До об’єктів досліджень, крім осушених ґрунтів мілководь, були включені чорноземно-лучні ґрунти високих слабо підтоплених надзаплавних високих терас та алювіальні лучно-болотні вторинно-сильноглейові алювіальні лучні оторфовані вторинно-сильноглейові ґрунти періодично тривалозатоплюваних водосховищем масивів та субаквальні (донні) ґрунти неосушених мілководних зон.

До заповнення чаші водосховищ ґрунтовий покрив Вільшанського масиву був представлений алювіальними дерновими ґрунтами в прирусловій частині, алювіальними лучними — у центральній, лучно-болотними та болотними ? в притерасній частині заплави.

На незатоплюваних і періодично затоплюваних землях у 1979–1982 роках, а на осушених — в 1980–1984 у три строки (весною, влітку та восени) проводили польові спостереження за динамікою ґрунтів, а також визначали рівень ґрунтових вод, вологість ґрунту, окислювально-відновний потенціал (ОВП) за методикою Сердобольського (1980). Дослідження на виділених майданчиках повторювалися в 1994–1995 роках. Польовий і мікропольовий досліди з хімічної меліорації закладали лише на осушеному масиві за методиками Соколова (1960) та Доспєхова (1979). Вивчаючи