Вже з початку ІІ-ої половини ХХ ст. активно розвивається географія міст. Українські вчені в еміграції (В.Кубійович, Б.Кравців, В.Голубничий, О.Оглоблин, А.Фіголь) обґрунтовують визначення міста, аналізують процеси виникнення міст в Україні, розкривають причини розквіту та занепаду міст в різні історичні періоди, подають відомості про найбільші міста України.

Дослідження міст і міського населення, що проводились в Україні у цей час, мали регіональний характер. Розвиток і розміщення міських поселень у різних областях досліджували Д.І.Богуненко, М.Григорович, Т.К.Дагаєва, О.Діброва, Г.М.Коваленко, П.С.Коваленко, І.В.Кончаківський, М.П.Крачило, С.С.Мохначук, Ю.І.Пітюренко, Д.М.Стеченко, І.М.Табориська, Є.Й.Шипович та ін. У 70-ті роки ці дослідження охопили всю територію України. Окремі аспекти географії міст, що проводились у країні в попередні роки, було узагальнено у монографії Ю.І.Пітюренка “Розвиток міст і міське розселення. Ці питання поглиблено у наступних працях цього вченого, а також у працях Л.М.Корецького, Л.М.Коваленка, П.С.Коваленка, С.С.Мохначука, В.В.Обозного, А.В.Степаненка, Д.В.Ткача, М.П.Якимової та ін.

Демогеографічні дослідження території України і її регіонів почали активно розвиватись у 60-70 – ті і наступні роки ХХ ст. Різним аспектам цього напряму присвячені статті Є.Капчинської, Ф.Д.Заставного, Є.Янковської, А.Єлоненка, І.Білоконя, Д.М.Стеченка, О.В.Коржа, М.О.Ковтонюка, Б.І.Заставецького, М.О.Петриги, Є.П.Качана, Т.В.Буличевої, П.Копчака, О.Г.Топчієва, М.І.Фащевського, В.О.Джамана, Г.М.Анісімової та ін.

Географія трудових ресурсів в Україні представлена працями І.Пасхавера, І.В.Білоконя, О.В.Ярошенко, В.В.Онікієнка, А.І.Доценка, С.М.Писаренко, Л.О.Ганечко, Ю.І.Пітюренка, С.О.Волоса, Г.М.Коваленка, Д.М.Стеченка, Є.П.Качана, М.О.Петриги, Г.П.Баб’як та ін.

Географія сільських поселень (георуралістика) тривалий час розвивалася поруч із географією міського розселення. Окремі наукові праці саме з цієї галузі географії населення найбільше представлені у В.В.Загороднього, Б.І.Заставецького, І.Л.Дітчука, М.П.Крачила, М.О.Ковтонюка, О.В.Коржа, Г.М.Рогожина, Д.Ф.Крисанова, А.І.Доценка та ін.

Системна інтерпретація розселення найповніше відображення дістала у працях Л.М.Корецького, Ю.І.Пітюренка, М.П.Якимової (системи міських поселень), А.І.Доценка, Г.М.Анісімової, В.В.Смаль, Т.В.Буличевої, Б.І.Заставецького (субрегіональні та регіональні інтегральні системи розселення).

Етнічна географія України, зародилась у ХХ ст. у діас-порі. Вагомий внесок у розвиток цієї вітки географії населення В.Кубійовича. У його працях “Географія Українських і сумежних земель”, “Етнічні групи Південно-Західної України (Галичини) на 1.01.1939 р.”, у статтях про національні меншини в Україні послідовно описано динаміку української колонізації і її роль у формуванні української етнічної території, особливості розміщення різних народів в Україні, українські етнічні землі, розселення українців у діаспорі та ін. У радянській Україні етногеографія розвивалась дуже повільно внаслідок національної політики, яка проводилась в СРСР і була спрямована на злиття націй. Книги В.І.Наулка “Географія розміщення народів в УРСР” (1966 р.) та Р.А.Старовойтової “Етнічна географія УРСР” (1979 р.) тривалий час представляли даний напрямок науки. Багатоаспектно розвивається етнічна географія у кінці ХХ ст., особливо після здобуття Україною незалежності. Чи ненайбільше книг, у яких висвітлюються питання цієї науки, зокрема розселення українців у східній і західній діаспорі, українців та різних етносів в Україні, написав Ф.Д.Заставний. А теоретичні та методологічні проблеми цієї науки окреслив проф. О.І.Шаблій, він також розкрив особливості розміщення в Україні різних народів, здійснив етногеографічне районування країни. Цікавими набутками етнічної географії України є книга І.І.Винниченка “Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис” (1992) та атласи “Українці. Східна діаспора” (1992) та “Національні меншини в Україні. 1920-1930 роки” (1996).

Розгляд географії населення в Україні свідчить про її інтенсивний розвиток і диференціацію порівняно з минулими періодами та утвердження її окремих напрямків у другій половині ХХ століття.

1.3. Методи обліку населення

Потреба у обліку населення виникла давно і була пов’язана із необхідністю оподаткування людей. В Україні відомості про перші обліки населення відомі з ІХ ст. Але вони були епізодичними, охоплювали окремі князівства.

З XVIII ст. в Україні, більша частина якої входила до Російської імперії, проводилися ревізії населення. Вони охоплювали спочатку чоловіче населення, а потім і жіноче. Одиницею обліку чоловіків була т.зв. “реєстрова душа”. Вона вносилась під час ревізії до поіменних списків і вважають наявною до проведення наступної ревізії (навіть після смерті). Ревізії містили дані про кількість населення, його становий і національний склад, вік. Тривалість ревізій не встановлювалась і тривала декілька років, а тому зібрані відомості стосувалися різних моментів часу.

Переписи населення у сучасному розумінні у нашій країні були проведені у кінці ХІХ ст. Перепис населення – сукупна операція збору, обробки і публікації демографічних, економічних і соціальних даних про все населення країни на певний момент часу.

Перший перепис населення у східній частині України був проведений у 1897 р. – це був Всезагальний перепис населення Росії. У ньому подано детальну характеристику населення, зокрема його чисельність, вік, стать, шлюбний стан, письменність, міграції, рідну мову та ін. Такі ж переписи населення у західній частині України вперше проведені з 1867 до 1910 рр. австроугорською владою. Для всезагальних переписів населення характерні централізованість, всезагальність (охоплення всього населення), одночасність (облік населення на певний момент часу), безпосереднє отримання відомостей у населення експедиційним шляхом, а також короткочасність.

Всезагальні переписи населення у нашій країні у ХХ ст. проводились у 1926, 1937 (результати визнані недійсними), 1939, 1959, 1970, 1979 і 1989 роках. Крім них, були ще й переписи населення у 1920, 1923 (перепис міського населення) роках. А у західній частині України, яка до 1939 р. знаходилась у складі Польщі, переписи населення проводилися у 1921 і 1931 роках. Тільки, починаючи з 1959 р., переписи населення в Україні проводилися для всієї території за єдиними вимогами і єдиною програмою.

Найповнішим із радянських переписів був перепис населення 1959 р., в ньому поряд з іншими показниками була детальна