Шельфи біля берегів, де заледеніння не було, мають більш одноманітну будову, однак і на них часто зустрічаються піщані або навіть скельні гряди, що височать над загальним рівнем. У льодовикову епоху, коли рівень океану знизився внаслідок того, що величезні маси води акумулювалися на суші у вигляді льодовикових покривів, у багатьох місцях нинішнього шельфу були створені річкові дельти. В інших місцях на окраїнах материків на позначках тодішнього рівня моря в поверхню були врізані абразійні платформи.

Однак результати цих процесів, що протікали в умовах низького положення рівня Світового океану, були істотно переінакшені тектонічними рухами й опадонакопиченням у наступну післяльодовикову епоху. Найдивовижпішим є те, що в багатьох місцях на зовнішньому шельфі все-таки можна знайти відкладення, що утворилися в минулому, коли рівень океану був більше ніж на 100 м нижчим за сучасний. Там само знаходять кістки мамонтів, що жили в льодовикову епоху, а іноді й знаряддя первісної людини. Розповідаючи про материковий схил, необхідно зазначити такі особливості: по-перше, він зазвичай утворює чітку і добре виражену границю із шельфом; по-друге, майже завжди його перетинають глибокі підводні каньйони. Середній кут нахилу на материковому схилі складає 4°, але зустрічаються і більші круті, іноді майже вертикальні ділянки.

Біля нижньої межі схилу в Атлантичному й Індійському океанах розташовується пологопохила поверхня, що одержала назву материкового підніжжя На периферії Тихого океану материкове підніжжя зазвичай відсутнє; його часто заміщають глибоководні жолоби, де тектонічні переміщення (скидання) породжують землетруси і де зароджується більшість цунамі. Підводні каньйони, врізані в морське дно на 300 м і більше, зазвичай вирізняються крутими стінками, вузьким днищем, звивистістю в плані; як і їхні аналоги на суші, вони приймають численні притоки. Найглибший з відомих підводних каньйонів — Великий Багамський — врізаний майже на 5 км. Незважаючи на подібність з однойменними утвореннями на суші, підводні каньйони здебільшого не є давніми річковими долинами, зануреними нижче рівня океану. Каламутні течії цілком здатні як вирівняти долину на дні океану, так і поглибити й трансформувати затоплену річкову долину або зниження уздовж лінії скидання Підводні долини не залишаються незмінними; ними здійснюється транспортування наносів, про що свідчать знаки брижів на дні, і глибина їх постійно змінюється. Чимало фактів про рельєф глибоководних частин океанічного дна з'ясувалося в результаті широкомасштабних досліджень, що розгорнулися після Другої світової війни. Найбільші глибини приурочені до глибоководних жолобів Тихого океану. Найглибша точка — т. зв. безодня Челленджера — знаходиться в межах Маріанського жолоба на південному заході Тихого океану. Нижче наводяться найбільші глибини океанів з указівкою їхніх назв і місця розташування:

Північний Льодовитий — 5527 м у Гренландському морі;

Атлантичний — жолоб Пуерто-Ріко (біля берегів Пуерто-Ріко) — 8742 м;

Індійський — Зондський (Яванський) жолоб (на захід від Зондського архіпелагу) — 7729 м;

Тихий — Маріанський жолоб (біля Маріанських островів) — 11 033 м; жолоб Тонга (біля Нової Зеландії) — 10 882 м; Філіппінський жолоб — біля Філіп-пінських островів) — 10 497 м.

Великим підводним хребтом є Серединно-Атлантичний хребет, що простягнувся з півночі на південь через центральну частину Атлантичного океану. Його довжина майже 60 тис. км, одне з його відгалужень тягнеться в Аденську затоку до Червоного моря, а інше закінчується біля берегів Каліфорнійської затоки. Ширина хребта складає сотні кілометрів; найбільш прикметну його рису становлять собою рифтові долини, що простежуються практично всюди вздовж нього й нагадують Східно-Африканську рифтову зону. Ще більш дивним відкриттям виявилося те, що основний хребет перетинають під прямим кутом до його осі численні гребені й балки. Ці поперечні гребені простягаються в океані на тисячі кілометрів. У місцях їхнього перетину з осьовим хребтом знаходяться т. зв. зони розламів, до яких приурочені активні тектонічні переміщення і де знаходяться центри великих землетрусів.

Гіпотеза дрейфу материків А. Вегенера. Приблизно до 1865 р. більшість геологів гадали, що положення й обриси материків і океанічних басейнів залишаються незмінними. Існувало вельми неясне уявлення про те, що Земля стискається, і це стискання призводить до утворення складчастих гірських хребтів. Коли в 1912 р. німецький метеоролог Альфред Вегенер висловив ідею про те, що материки переміщаються («дрейфують») і що Атлантичний океан утворився в процесі розширення тріщини, що розколола древній суперконтинент, ця ідея була зустрінута з недовірою, незважаючи на безліч фактів, що свідчать на її користь (подібність обрисів східного і західного узбереж Атлантичного океану; подібність викопних залишків в Африці й Південній Америці; сліди великих заледенінь кам'яновугільного й пермського періодів в інтервалі 350—230 млн років тому