Реферат на тему

Найважливіші фактори розвитку нових індустріальних країн (НІК) південно-східної Азії

У ході прискореного промислового розвитку протягом останніх десятиріч НІК Південно-Східної Азії досягли серйозних успіхів, хоча за своїми природним, науково-технічним потенціалом та багатьма показниками економічного розвитку вони відрізняються одна від одної (табл. 3).
Аналіз промислового розвитку НІК Південно-Східної Азії свідчить, що їхні економічні успіхи були досягнуті за рахунок комбінування чотирьох факторів: 1) експортно-промислової стратегії розвитку; 2) залучення іноземного капіталу; 3) державного регулювання; 4) створення життєздатних господарських суб'єктів - національних корпорацій.

Стратегія економічного розвитку
Як і в більшості інших країн, що розвиваються, у державах Південно-Східної Азії вже в перших планових документах 50-60-х років основним напрямом економічного розвитку була індустріалізація, її здійснення передбачало створення сучасної структури економіки, яка характеризувалася б розвиненим обробним сектором, що використовує передові технології та виробляє засоби виробництва й споживчі товари, необхідні для динамічного розвитку національної економіки, досягнення економічного і соціального прогресу. Тобто фактично під індустріалізацією розумівся розвиток, головним чином, обробної промисловості.
Оскільки ж у цих країнах розвивалися ринкові відносини, то найважливіше значення для створення того чи іншого виду підприємництва мала наявність ринку та платіжоспроможного попиту. Тому від самого початку розвиток промисловості в НІК набув ринково-орієнтованого характеру.

У 50- 80-х роках сформувалися два типи ринкової стратегії країн, що розвиваються, - імпортозаміщення та експортна орієнтація. Як відомо, імпортозаміщення потребує розвитку тих галузей промисловості, які повинні замінити своєю продукцією імпорт аналогічних товарів із-за меж країни.
Експортна орієнтація передбачає збільшення питомої ваги товарів, які постачаються на експорт. Першою хронологічно сформувалася стратегія імпортозаміщення, бо вона очевидна і здійснюється просто. І справді, платіжоспроможний попит на внутрішньому ринку вже існує, його тільки потрібно перехопити в іноземних фірм. А для цього необхідно обмежити доступ іноземних товарів на внутрішній ринок шляхом підвищення мита, контингентування імпорту зміни системи державних закупівель тощо, стимулювати внутрішнє виробництво. Стратегія імпортозаміщення досить легко реалізується тому, що здійснюється в основному адміністративними методами управління.
Індустріальний розвиток НІК Південно-Східної Азії також почався з імпортозаміщуючої моделі розвитку. Для більшості з них її прийняття було об'єктивно необхідним. Як правило, у них був порівняно великий за абсолютними розмірами платіжоспроможний попит на споживчі товари, який не міг задовольнити імпорт, бо до 70-х років погіршувалися умови торгівлі для країн, що розвиваються, в цілому (ціни на сировину, яка ними експортувалась, відносно знижувалися, а на промислові вироби, які здебільшого імпортувалися, відносно зростали). Тому єдиним способом задоволення попиту на споживчі товари було заміщення імпорту внутрішнім виробництвом.
Проте стратегію експортної орієнтації було важко здійснити. Створення нових галузей обробної промисловості, які виробляють конкурентоспроможну на світовому ринкові продукцію, було не під силу країнам Південно-Східної Азії. Певним чином на експорт могла бути переорієнтована переробка традиційних видів сільськогосподарської сировини. Але в цей час на світовому ринку спостерігалося зменшення попиту та цін на цей вид товарів.
До того ж у країнах Південно-Східної Азії у 50- 60-ті роки був досить високий рівень безробіття, а, як відомо, типовий засіб його зменшення - розвиток дрібного підприємництва, яке виготовляє споживчі товари.
Стратегія імпортозаміщення переважала в промисловому розвитку Малайзії в 1959-1968 pp. протягом відносно короткого періоду: внутрішній попит був головним чинником індустріального росту тільки у 1959-1963 pp., а у 1963- 1968 pp. вже почалося поширення експортних галузей промисловості. Причиною цього стали такі особливості економіки країни, як невелика чисельність населення, а тому - відсутність місткого внутрішнього ринку, традиційно велика роль зовнішніх зв'язків у процесі відтворення.
На Філіппінах політика імпортозаміщення впроваджувалась приблизно в 1950- 1968 pp., у Таїланді - в 1960- 1972 pp., розвиток обробної промисловості Індонезії почався наприкінці 60-х років і завершився на межі 70-80-х років. Сингапур через особливості історичного розвитку й географічного розташування - коли він був англійською колонією, то спеціалізувався на переробці, доукомплектуванні, реекспорті продукції з Південно-Східної Азії до Європи і реекспорті оброблених виробів з промислових країн у Азію - та через обмеженість внутрішнього ринку змушений був орієнтувати промисловий розвиток на експорт.
Здійснення політики імпортозаміщення у країнах Південно-Східної Азії викликало зміни галузевої структури господарства. Випереджаючими темпами розвивалися галузі легкої промисловості - текстильна, взуттєва, харчова, тютюнова. Посилювалася роль зовнішніх факторів в економічному розвиткові розглянутих країн. Насичення внутрішнього споживчого ринку товарами місцевого виробництва супроводжувалося не зменшенням, а поширенням загального обсягу імпорту, до того ж зростала частка в ньому товарів виробничого призначення. Внаслідок цього підвищувався попит на валютні ресурси, а задоволення його не могло здійснюватися тільки за рахунок поширення експорту сировини через обмеженість потенціалу його росту. Крім того, посилювалася залежність від міжнародного поділу праці, і не вимагало диверсифікації експорту, тому розглянуті країни змушені були шукати можливості переходу до політики експортної орієнтації обробної промисловості.
Таким чином, перехід до експортної орієнтації був пов'язаний з вичерпанням можливостей стратегії експорто-заміщення, ростом та якісним вдосконаленням промислового потенціалу країн, що розглядаються. Однак не можна приділяти увагу тільки аспектам внутрішньої політики. Важливий вплив на реалізацію експортно-промислової стратегії зробили зовнішні фактори, бо її здійснення збігалося зі структурною перебудовою в економіці промислове розвинутих держав, зміною ролі країн, які розвиваються, у системі міжнародного поділу праці. У 70-х роках в індустріальне розвинутих країнах спостерігалося значне підвищення рівня заробітної плати та соціального захисту працівників, внаслідок чого