У повоєнний період майже всі країни Латинської Америки проголосили індустріалізацію своєю офіційною політикою в економічному розвиткові. Основою цієї політики став прискорений розвиток обробної промисловості. У її структурі сталися певні зрушення. Дещо зменшилася питома вага традиційних галузей, таких як харчова, текстильна, швейна, шкіряна, взуттєва, деревообробна, натомість відбувається зростання частки нових, "динамічних галузей" - металообробної, машинобудування, нафтопереробної, хімічної та ін.
Помітні зміни в галузі обробної промисловості стались у 70-ті роки. В Аргентині, Бразилії, Мексиці виникли нові, сучасні підприємства і промислові комплекси у галузі верстатобудування, автомобіле- та суднобудування, авіаційної й атомної промисловості. Прискореними темпами почала розвиватись обробна промисловість Венесуели, Колумбії, Перу та деяких інших країн. Виникли металообробні, складальні, нафтопереробні підприємства у країнах Центральної Америки й Карибського басейну. Помітно зросли обсяги промислового виробництва. Загальна вартість продукції обробної промисловості регіону в 1975 р. оцінювалась у 60 млрд дол. Виробництво продукції на душу населення у цій галузі зросло із 100 дол. у 1960 р. до 193 дол. у 1975 р. Та, незважаючи на такі солідні (відносно регіональних обсягів) зрушення, економіка регіону ще значно відставала від розвинутого світу. Згаданий показник 1975 р. був у чотири рази нижчий, ніж у Західній Європі - 788 дол. та у вісім разів нижчий за рівень у США й Канаді - 1540 доларів.
І ще одна особливість привертає увагу - контрастність у рівнях розвитку окремих країн. За середніми показниками регіону криється велика різниця між країнами. Досить сказати, що лише на Аргентину, Бразилію та Мексику припадає майже 75% продукції обробної промисловості Латинської Америки в цілому. До того ж внутрішні ціни на продукцію обробної промисловості в регіоні значно вищі за ціни у розвинутих країнах з ринковою економікою. В цілому ж рівень розвитку обробної промисловості в регіоні визначається розвитком цієї галузі в Бразилії, Аргентині, Мексиці, а також у Венесуелі, Колумбії, Чилі та Перу, на які припадає 9/10 продукції обробної промисловості регіону.

Така сама строкатість притаманна й галузевій структурі обробної промисловості в окремих країнах і субрегіонах. В Аргентині, Бразилії, Мексиці вона порівняно диверсифіко-вана: у країнах "великої трійки" є майже всі сучасні галузі і легкої, і важкої промисловості, а чільне місце належить великим виробництвам, на які припадає понад 60% зайнятих і близько 50 відсотків вартості продукції. У Чилі, Колумбії, Венесуелі, Уругваї та Перу на великі виробництва галузі припадає майже 50% зайнятих. У країнах Центральної Америки та Карибського басейну в обробній промисловості переважають галузі з первинної переробки сільськогосподарської сировини. В Болівії, Парагваї, Гаїті як країнах з відсталою структурою обробної промисловості переважають підприємства кустарного типу з виробництва напівфабрикатів та виробів споживчого призначення.

Особливість зовнішньоекономічного аспекту проблеми розвитку обробної промисловості в Латинській Америці полягає в тому, що її структура істотно відрізняється від структури цієї галузі у розвинутих країнах. Якщо в останніх питома вага важкої промисловості вдвічі перевищує частку легкої промисловості, то в Латинській Америці - менше, ніж на третину. До того ж розвиток обробної промисловості, як і економіки в цілому, великою мірою залежить від іноземного капіталу.

Відчутною залишається питома вага сільського господарства в економіці країн Латинської Америки, хоча його частка у ВНП має тенденцію до зниження: в 1960 р. - 16,9%, 1970 р. - 13,8, 1955 р. - 12,0%. Сільське господарство також належить до галузей економіки, що визначають місце Латинської Америки в МПП. Цей регіон вирощує понад 6,5% світового виробництва пшениці, майже 15% кукурудзи, до 20% бавовни-волокна, понад 60% кави, майже 50% бананів, понад 15% м'яса, від 20 до 30% цукру-сирцю.

Головними статтями сільськогосподарського експорту залишаються банани, кава, бавовна, м'ясо, пшениця, цукор-сирець, цитрусові. І в той же час країни регіону, за винятком хіба що Аргентини, не забезпечують себе продуктами харчування. Частка імпорту продовольчих товарів залишається постійно високою: у 80- 90-ті роки сягає 35%. Дедалі зростаючу частку внутрішнього споживання доводиться задовольняти за рахунок імпорту.
Для сільського господарства, як і для інших галузей, притаманна нерівномірність у географічному розміщенні! Головна маса сільськогосподарської продукції, мало не 2/3 обсягу виробництва за вартістю, виробляється у країнах "великої трійки" - Бразилії, Мексиці, Аргентині. Ця нерівномірність підсилюється деформованим характером сільськогосподарського виробництва, зумовленим його залежністю від зовнішнього ринку. Відтак сформувалася однобока спеціалізація на експортних культурах, або, точніше, - на експортних виробництвах. Для Бразилії та Колумбії головною експортною сільськогосподарською культурою є кава, для Еквадору - банани, для Аргентини - продукція тваринництва та пшениця, для Уругваю - продукція тваринництва, для країн Центральної Америки - кава, банани, бавовна, для держав Карибського басейну - цукрова тростина, банани.
Сільське господарство в Латинській Америці дуже залежить від іноземних монополій, хоча земля у деяких країнах націоналізована. Тому цілком зрозумілим є широкий розмах аграрних реформ, але вони здійснюються в регіоні по-різному. В одних країнах - Мексиці, Болівії, Гватемалі, Чилі, Перу, Панамі - вони досить радикальні; в інших - Венесуелі, Еквадорі, Колумбії - мають обмежений характер; в окремих