кряжі, Приазовській та Придніпровській височинах, Подільському плато і в передгірних і гірських районах Криму та Карпат. Слабо проявляються ерозійні процеси в рівнинних районах Полісся і Лісостепу, на Придніпровській та Приазовській низовинах. При збільшенні крутості схилів еродованість ґрунтів зростає (табл. 4.18). Як правило, схили крутістю понад 10 еродовані більше як на 60%. При цьому середньобагаторічні втрати ґрунту на них перевищують 8 т/га.
4.18. Поширення еродованих ґрунтів на схилах різної крутості, %, і середньорічні втрати ґрунту на них, т/га
Згідно з даними Державного комітету України по земельних ресурсах, станом на 1 січня 1996 року закартографовано 10,5 млн. гектарів (31,7%) еродованих орних земель, із них слабоеродованих — 7,8 млн. гектарів (74,2%), середньоеродованих — 2,2 (21%) і сильноеродовних — 0,5 (4,8%). Площа дефляційно небезпечних орних земель досягає 16,5 млн. гектарів (49,7%).
За експертними оцінками, щорічні втрати родючого шару ґрунту з орних земель становлять 450–600 млн. тонн (табл. 4.19). З родючим шаром ґрунту щороку втрачається від 11 до 20 млн. тонн гумусу, 0,5–0,9 — азоту, 0,4–0,7 — фосфору, 0,72–1,30 млн. тонн калію.
4.19. Розрахунковий рівень втрат родючого шару ґрунту з орних земель від водної та вітрової ерозій
Водна і вітрова ерозії при ігноруванні планування і здійснення комплексу заходів завдають непоправної шкоди сільському господарству, руйнуючи або за короткий проміжок часу фізично знищуючи ґрунти — основний, незамінний засіб сільськогосподарського виробництва, на утворення якого природа витрачає століття. Історія розвитку ерозійних процесів нерозривно пов’язана з історією землеробства, тобто з господарською діяльністю людей.
Вирубування лісів у передгірному і гірському районах та на схилових площах інших територій, надмірне випасання худоби, розорювання цілинних земель, зростання інтенсифікації обробітку ґрунту, застосування рівнинної прямолінійної організації територій на схилових землях, як правило, супроводжуються інтенсивним розвитком водної та вітрової ерозій.
Наявність родючих земель в Україні сприяла надмірній їх розораності. Розораність суші досягла 57, а сільськогосподарських угідь — близько 80%. Внаслідок надмірної розораності земель, наявної рівнинно-прямолінійної організації території на схилах, значної питомої ваги просапних культур, зростання інтенсифікації обробітку ґрунту при високій потенційній небезпеці прояву ерозійних процесів створили умови для інтенсифікації як площинної, так і лінійної ерозій, зниження родючості ґрунтів, особливо на схилах.
Територія України розташована в кількох природнокліматичних зонах — у Степу, Лісостепу, на Поліссі, в передгірних і гірських районах Карпат та Криму, які мають своєрідні зональні особливості факторів розвитку ерозійних процесів. Без знання цих особливостей неможливі планування і проведення комплексу протиерозійних заходів, які б забезпечили зменшення до допустимих рівнів втрат ґрунту від ерозії й одержання прибутків від збереження та відтворення родючості ґрунтів.
При здійсненні земельної реформи, що передбачає перерозподіл земельних угідь між власниками, зміну меж самої території землекористувань, необхідно враховувати потребу дотримання контурно-меліоративної організації території з охопленням цілих водозборів як необхідної умови забезпечення не тільки захисту ґрунтів від ерозії, але й збереження малих річок та інших водних джерел в агроландшафтах. Якщо не дотримуватиметься ця умова у процесі формування нових меж землекористувань, то виправити допущені помилки в майбутньому, при переході земель у приватну власність, буде дуже складно або і неможливо.
Ось чому ерозійною ситуацією в країні повинні досконально володіти власники, користувачі та орендарі земельних ділянок, щоб успішно забезпечувати раціональне використання ґрунтів, збереження й відтворення їхньої родючості для сучасного і прийдешніх поколінь. Службовці владних структур мають володіти ерозійною ситуацією, щоб кваліфіковано здійснювати державне управління та регулювання щодо охорони і раціонального використання земель, збереження й відтворення родючості ґрунтів усіма землекористувачами незалежно від форм власності на землю і господарювання на ній. Але для цього потрібно щоб у процесі проведення земельної реформи діяла ефективна державна політика в галузі охорони та раціонального використання земель, яка передбачала б покладення в основу створення контурно-меліоративної організації території й перехід до планування і реалізації ґрунтоохоронних заходів власниками, користувачами та орендарями земельних ділянок, розробку і запровадження відповідного законодавства та нормативного забезпечення, економічне стимулювання застосування ґрунтозахисної технології вирощування сільськогосподарських культур, створення відповідної Держаної служби охорони ґрунтів при Міністерстві аграрної політики.
Література:
Наукове забезпечення сталого розвитку сільського господарства. Лісостеп. Київ – 2004 р. 2 томи.
Національний аграрний університет. books.nauu.kiev.ua