Реферат
на тему
Господарські еволюції й політика країн південної Азії
Сутність постколоніальної господарської еволюції країн Південної Азії складають різні масштаби та глибина процесів індустріалізації. Остання розглядається як генеральний напрям формування економічного росту, ліквідації відсталості й залежності.
Досягнення цього у даний період ускладнюється необхідністю, з одного боку, одночасної перебудови архаїчних соціально-економічних відносин, з іншого - врахуванням вимог сучасної НТР. За цих умов спільною для всіх держав регіону стала економічна політика етатизму.
У контексті даної стратегії державі відводилась тріада пріоритетних напрямів діяльності:
централізоване планово-господарське регулювання відтворюваних процесів;
формування державного сектора економіки;
підтримка національного приватного капіталу.
Ці напрями етатизму в подальшому зумовили основний зміст, характер розвитку та політику індустріалізації, іншими словами, початкової господарської перебудови країн Південної Азії. Даний період охоплює 30 років.
Для комплексного економічного аналізу регіональних процесів показовим є досвід Індії в пошуку науково адаптивних моделей суспільного ладу та господарського розвитку-. Для Індії вона визначилась як "суспільство демократичного соціалізму, матеріальний базис якого формується переважно державним виробничим комплексом в умовах регульованої дії ринкових механізмів, множинності форм власності та демократичних правових норм". Соціалізм тут розглядається не як економічна доктрина, а як філософія життя - така собі уявна гармонія розвитку суспільства і природи, рівність людей тощо.
Вибраний Індією шлях є досить результативним і контрастує з досягненнями інших країн регіону. На відміну від них Індія стає "членом клубу" нових індустріальних країн, тут створюється цілісний народногосподарський комплекс, а основне джерело коштів на цілі індустріалізації формує мобілізація внутрішніх, а не зовнішніх ресурсів (тобто ендогенний характер нагромадження).
Змістова і складова етатиської політики, заходи по її практичній реалізації багато в чому подібні для країн регіону, хоча і в цьому Індія пішла далі. Зокрема, держава взяла на себе вироблення та здійснення загальнонаціональних програм і планів індустріалізації й суспільного впорядкування. Планування стало осьовою константою економічного передбачення та управління. В країні функціонують різного ступеня диверсифікації структури загальнонаціональних і регіональних органів адміністративного і фінансово-інвестиційного регулювання та контролю. Діють механізми економічних регламентуючих засобів і методів стимулювання бажаних та гальмування небажаних господарських процесів і тенденцій.
Створено державний сектор економіки як матеріальну базу активного втручання держави в процес суспільного відтворення, його підвалини були закладені в перші десятиріччя незалежності, коли національний приватний капітал перебував в стадії становлення, не маючи достатніх ресурсів і можливості для спорудження капіталомістких підприємств із довгими термінами окупності та невизначеною кон'юнктурою.
Структурна політика різнилась у країнах субконтиненту. Зокрема, в Індії держсектор створювався переважно за рахунок вводу нових об'єктів (виняток становить масштабне одержавлення банків на початку 70-х років). Тут зосереджена більшість великих підприємств базових галузей економіки. Контролюючи процеси концентрації та централізації виробництва й капіталу, держава забезпечила собі монопольні позиції у:
1) промисловості - видобуток вугілля, нафти, нафтопереробка, виплавка чавуну й сталі, виробництво електроенергії, випуск важкого машинобудування, добрив;
2) кредитно-банківській і фінансовій сфері;
3) соціально-економічній інфраструктурі - залізничний та повітряний транспорт, зв'язок, радіо, телебачення.
Сукупна частка продукції держсектора у ВНП Індії складає мало не 25%.
У Бангладеш, на відміну від Індії, формування держсектора йшло шляхом націоналізації діючих промислових і торговельних підприємств, банків та страхових компаній, зовнішньоторговельних організацій. Держсектор в економіці цієї країни має провідне місце.
У Пакистані, на противагу Індії, процеси становлення держсектора із самого початку були підпорядковані інтересам великого приватного підприємництва. Тут, наприклад, немає характерної для Індії автономії влади. Навпаки, тон у політиці й економіці задають "монополістичні родини Пакистану", тісно пов'язані з урядовими та партійно-владними структурами. Хоча позиції держсектора не виглядають тривкими, він все-таки займає провідне місце в галузях ВПК, металургійній та хімічній промисловості, на транспорті й у системі зв'язку (нерідко спільно з приватним капіталом).
Останнім часом у Пакистані нові цільові імпульси отримує третій елемент етатизму - підтримка національного приватного капіталу. Як вже зазначалось, державний сектор сформовано переважно з виробництва базових, первинних галузей (паливо, сировина тощо). Для приватних підприємницьких структур призначались переважно переробні галузі та кредитно-банківська сфера, послуги.
В цілому можна виділити щонайменше п'ять особливостей концентрації та централізації виробництва й капіталу в країнах Південної Азії.
По-перше, у сфері матеріального виробництва ці процеси досить швидко приводили до корпоратизації та монополізації певних галузей промисловості (зокрема, текстильної, взуттєвої, джутової у Пакистані).
По-друге, історично для банківської сфери характерне випередження концентрації капіталу аналогічних процесів у матеріальному виробництві. Більше того, становлення фінансового капіталу відбувалось тут при пануванні не промислового, а грошового та торгового капіталу.
Перелік таких особливостей доповнює: принцип родинності, кастовості, належності до тієї чи іншої общини, що традиційно склався у сфері підприємництва; акціонування при злитті підприємницького капіталу і зараз перебуває у підпорядкованому становищі; сталий альянс державного, національного приватного та (меншою мірою) іноземного капіталу в структурі фінансово-монополістичних груп.
У 70-ті роки етатизм дедалі більше виявляє свої "тіньові сторони"; недостатній господарський динамізм, погіршення соціально-економічних показників, низька чутливість до процесів інтернаціоналізації виробництва. Даються взнаки наслідки "командного" соціалізму: слабкість механізмів стимулювання праці та освоєння досягнень НТР, низькі продуктивність праці та конкурентоспроможність продукції на держпідприємствах, бюрократичне адміністрування, корупція й соціальне утриманство тощо.
Із початку 80-х років етатизм змінюється новою економічною політикою (НЕП), що відображало відмову від політики гіпертрофованої опори на власні сили, на внутрішні фактори відтворення. Цільова установка цієї політики формулюється як забезпечення економічного зростання за рахунок переважного розвитку