Повільне зростання кількості українців в Україні в післявоєнний період пов’язане із значними міграціями їх на “ударні будови” колишнього Союзу РСР, зі значними зниженнями природного приросту українців не тільки в містах, але найбільше у сільській місцевості. Внаслідок вище згаданих процесів у післявоєнний період склалася тенденція до скорочення частки українців серед усього населення України. Так, в 1959 р. українці становили 76.8% від усього населення республіки, а в 1989 р. - 72.7%.

На відносне зниження питомої ваги українців у названий період вплинуло і те, що кількість представників окремих національних меншин в Україні зростала швидше, ніж українців, а також за рахунок мігрантів в Україну людей інших національностей з республік колишнього СРСР.

Уявлення про особливості розселення українців в регіонах нашої держави дає таблиця 14. В першій графі пропонованої таблиці показано частку українців від їх загальної кількості в Україні (у відсотках). На названу дату найбільша кількість українців проживала у Київській (10.1%), Дніпропетровській (7.5%), Донецькій (7.3%), Львівській (6.5%), Харківській (5.4%), Вінницькій (4.4%), Полтавській (3.9%), Луганській (3.9%) областях. За ними йдуть Одеська, Хмельницька, Черкаська, Івано-Франківська, Житомирська, Запорізька області (3.6-3.4%). Найменша частка українців (менше 2%) проживала на території АР Крим та Чернівецької області.

Найвищу частку українців серед населення (80-90%) мали області Поділля (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька), Полісся (Волинська, Рівненська, Чернігівська, Київська, Житомирська), Прикарпаття (Львівська, Івано-Франківська), центральної частини України (Черкаська, Кіровоградська, Полтавська області), а також Сумська область. Значно нижча питома вага українців у національному складі населення високоіндустріальних областей, де завжди був великий приплив мігрантів з-поза меж України. До них належать області Донбасу (тут українці становлять 56.8-58 % від усього населення), області Придніпров’я (70.8-79.3%), Одеська (62.8%), та Харківська (70.7%) області.

Розглядаючи показник середньої густоти українців в регіонах, необхідно відзначити, що він залежить від кількості українців в регіоні та розмірів площі регіонів. Найвищий цей показник у таких областях, як Київська (135.1 осіб/кв.км), Львівська (113,3 осіб/кв.км), Донецька (103.6 осіб/кв.км), Івано-Франківська (98.6 осіб/кв.км), Дніпропетровська (88.6 осіб/ кв.км), Чернівецька (85.1 осіб/кв.км), Тернопільська (80.6 осіб/ кв.км). Від 50 до 80 осіб/кв.км українців мають Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Луганська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Харківська, Черкаська області. Нижче 50 осіб/кв.км українців припадає в поліських областях (Житомирській, Чернігівській), в центрально-південних областях (Запорізькій, Кіровоградській, Миколаївській, Одеській). Найнижчою середня густота українців на названу дату була в Херсонській області (33.7 осіб/кв.км та в Автономній Республіці Крим (18.9 осіб/ кв.км).

Ще на початку XX століття відомий український географ Степан Рудницький українську націю відносив до хліборобської, оскільки переважна більшість її проживала у сільській місцевості, а незначна частка - у міських поселеннях. Проте впродовж XX століття внаслідок бурхливого розвитку гірничо-добувної, важкої, легкої та харчової промисловості в Україні суттєво збільшилась кількість міського населення, виросла густа мережа міських поселень, передусім в Донбасі, Придніпров’ї, Центрі та в інших регіонах України. Це суттєво вплинуло на перерозподіл українців між містом і селом. Якщо в 1959 році в міських поселеннях проживало 36.6% усіх українців, то в 1989 р. - 60.3%. За цей час майже на третину скоротилась кількість сільських українців. У сільській місцевості зараз проживає близько 40% українців нашої держави. Найбільша кількість міських українців проживає у міських поселеннях Донбасу, Придніпров’я, в Київській та Харківській областях (70 і більше 80% від кількості українців регіону). Це пов’язано з тим, що індустріальні регіони України мають густу мережу міст та селищ міського типу з багатогалузевою промисловістю.

В межах нашої держави виділяють регіони з високою часткою сільських українців. До них належать області Поділля, Полісся, Карпат. Тут питома вага українців, що живуть у сільській місцевості, становить від 50 до 60 і більше відсотків.

Асиміляторська політика, яка проводилась у колишніх російських - царській та більшовицькій - імперіях, явні та неявні заборони українського слова призвели до звуження сфери фукнціонування української мови. Особливо жорстока і відкрита русифікація проводилась у 70-80-х роках. Внаслідок цього дуже зменшилась кількість українців, що вважають рідною українську мову, а збільшилась кількість тих, які визнали рідною мовою російську.

В Україні є три області та республіка Крим, де україномовне населення є в меншості. Це Донецька (30.3%), Луганська (34.7%), Одеська (40.6%), АР Крим (13.6%), включаючи україномовних росіян, які становлять 0.1-0.3 % усього російського населення названих регіонів. У Харківській і Запорізькій областях кількість україно- і російськомовного населення приблизно однакова.

3. Етнографічні групи (субетноси) українського етносу

Під етнографічною групою або субетносами розуміють певну групу людей, що належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості етнографічних груп (субетносів) виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-прикладному мистецтві.

Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх соціальним і політичним становищем, географічними умовами, заняттями, що позначається на культурі і побуті цих груп. Часто такі групи мають самоназву і виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного етносу.

В Україні, при феодалізмі існувало багато етнографічних груп. Серед них севрюки, литвини, ополяни, дністров’яни, сотаки, черкаси, пінчуки, поліщуки, бойки, гуцули, лемки та ряд інших етнолокальних груп з нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими особливостями.

В умовах капіталізму активізується культурно-побутова інтеграція