Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн: 1) країни, які проводять політику обмеження росту населення; 2) країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення; 3) країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення. До першої групи належать країни з багаточисленним населенням або його високою щільністю, які мають високі показники природного приро-сту (Китай, Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія, Непал, Кенія, Нігерія, Мексика та ін.). На початку 90-х XX ст. років загальнонац-іональні програми планування сім'ї здійснювались у 128 країнах. Друга група включає країни як з багаточисленним населенням (на-приклад, Бразилія), так і малочисленним (Намібія), які мають висо кий приріст населення (Йорданія, Мозамбік) і низький (Данія, Япо нія). До третьої групи належать країни з низьким (Болгарія, Чехія Німеччина, Греція, Угорщина, Франція та ін.) і з високим прирос том населення (Камбоджа, Малі, Лаос, Ірак та ін.).

Особливості сучасної демографічної політики: зміна її пріори тетів з регулювання кількісного росту на удосконалення якісни:

характеристик населення; її головним об'єктом стає сім'я; адресно вибірковий характер, врахування специфічних інтересів окреми:

соціально-демографічних груп населення (молодь, особи похилого віку жінки), а також етнічних, релігійних і т.д.

3. ДЕМОГРАФІЧНА КРИЗА Й ДЕМОГРАФІЧНИЙ ВИБУХ.

Демографічна криза — глибоке порушення відтворення населен-ня, що загрожує самому його існуванню. Протягом усієї демографіч-ної історії людства аж до кінця XVIII ст. причинами демографічної кризи були часті голодування, епідемії та війни; обумовлений ними високий рівень смертності призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і регіонів світу, а інколи й до повного обез-люднення територій. Історичний процес зміни репродуктивної пове-дінки в деяких промислове розвинених країнах виявляє тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від необхідного для просто-го відтворення населення, що є причиною сучасної демографічної кризи.

Демографічний вибух — різке прискорення кількісного зростан-ня світового населення. Почався він у 1950-х pp. Коли зниження смертності значно випереджає зниження народжуваності, то це при-водить до прискореного збільшення чисельності населення, неузго-дженого з об'єктивними вимогами соціально-економічного розвит-ку суспільства. Перевищення числа народжень над числом смертей досягає великих розмірів. Оскільки сучасні високі темпи росту чи-сельності населення земної кулі значною мірою визначаються тем-пами його збільшення в країнах, що розвиваються (Азії, Африки та Латинської Америки, де проживає близько 70% населення світу), демографічний вибух у цих країнах перетворюється на світовий. За демографічного вибуху середньорічний приріст населення переви-щує 1,8—2,0% . Демографічний вибух — явище тимчасове; з розвит-ком демографічного переходу порушена узгодженість типів наро-джуваності та смертності відновлюється, проміжний тип відтворен-ня населення поступається місцем основному, і демографічний ви-бух припиняється. Але темпи демографічного переходу залежать від загального соціально-економічного розвитку, і коли він, як у більшості слаборозвинених країн, відбувається повільно, довго зберігається і проміжний тип відтворення населення. У багатьох країнах, що роз-виваються, проводиться демографічна політика, спрямована на подо-лання перехідного характеру відтворення населення. Процес демо-графічної стабілізації повсюдно завершиться наближенням до ста-ну, характерного для постійного (стаціонарного) населення. У різних регіонах світу це відбудеться в різні строки, але в більшості країн, що розвиваються, — не раніше середини XXI ст.

4. РОЗМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ.

Розселення — розміщення населення на території та форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час терито-ріальної мережі поселень. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна вирізнити такі головні й найпоширеніші його форми:

Дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір'ями — садибами, яке наближає людей до місць праці — земельних діля-нок, лісів, мисливських угідь тощо. Найвиразніші приклади дисперс-ної форми розселення — це хутори в Україні та поселення-одно-двірки фермерів у зоні гомстедів США.

Дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною фор-мою сільського розселення у більшості країн світу. Розміри сіл та їх розміщення значно різняться залежно від країни.

Місто як найважливіша форма міського розселення.

Промислові поселення, які не «доросли» до рівня міст. Найуні-версальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом посе-лень є зосередження гірничо-промислового населення (селища шах-тарів і рудокопів, золотошукачів, робітників нафтопромислів та буді-вельних кар'єрів). Другий масовий вид промислових поселень по-в'язаний з переробкою деревини, третій — з переробкою сільськогос-подарської сировини.

Поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості). Функції службових поселень (найчастіше невеликих за роз-міром) завжди вузькоспеціалізовані. Історично вони з'явилися лише за умов розвиненого суспільно-територіального поділу праці.

Розселення кочових народів, коли постійні населені пункти за-звичай відсутні, а кочове населення має лише тимчасові стоянки — табори. Кочівництво — це форма розселення із специфічним госпо-дарським побутом.

Зазначені форми розселення далеко не завжди існують у чисто-му вигляді, вони часто утворюють численні мішані та перехідні мо-дифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком про-дуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог життя.

5. ДЕМОГРАФІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою складовою частиною, бо трудові ресурси — головна