25–30 млрд. чоловік, однак ця можливість чисто теоретична і обчислена за глобальною схемою. Фактично ж негативні наслідки демографічного вибуху вже проявляються в багатьох регіонах планети, насамперед, її найбільш вразливої частини — країн, що розвиваються. Демографічна проблема в них загострює інші життєво небезпечні для суспільства проблеми — соціально-економічні, продовольчі, екологічні тощо. Наприклад, майже в усіх країнах «чорної Африки» темпи приросту чисельності населення в останні три десятиліття були вищі від темпів приросту ВНП, в результаті чого рівень життя населення значно понизився. Постійними супутниками суспільного життя в країнах, що розвиваються, є голод, злидні, безробіття, неграмотність, соціальні конфлікти та ін.
З метою розв’язання демографічної проблеми ООН прийняла «Всесвітній план дій у галузі народонаселення», за яким урядам країн пропонується проводити активну демографічну політику. Під нею розуміють систему адміністративних, економічних, пропагандистських та інших заходів, за допомогою яких держава впливає на природний рух населення (перш за все на народжуваність) в бажаному для себе напрямку. Однак ще не всі країни, що розвиваються, здійснюють демографічну політику щодо пониження народжуваності, в ряді з них результати проведення такої політики незначні (наприклад, в Індії). Вагомих успіхів домігся Китай (скорочення природного приросту з 26‰ у 1970 р. до 11‰ у 1995 р.).
Багато вчених вважає, що досягнути бажаного результату в зниженні народжуваності можна, здійснивши революцію в культурі і звичаях людей, що є надзвичайно важким завданням.
В економічно розвинених країнах і ряді постсоціалістичних країн, навпаки, існують проблеми, пов’язані з демографічною кризою. Тут демографічна політика спрямована на заохочення підвищення народжуваності. Однак країни перехідного типу економіки, які перебувають в економічній кризі, не можуть належним чином її реалізувати.
3. Трудоресурсний потенціал планети. Проблеми зайнятості населення і безробіття.
Основу трудових ресурсів будь-якої країни складає населення у працездатному віці. У міжнародній статистиці працездатним вважається населення від 15 до 65 років. Національні законодавства країн, виходячи з місцевих традицій, демографічної та економічної ситуацій, встановлюють свої межі працездатного віку. У більшості країн нижньою його межею вважається вік 14–16 років, верхньою — 60–65 років. У ряді країн, що розвиваються, верхня межа пенсійного віку знижена до 50 років. Натомість, у країнах із високою тривалістю життя (наприклад, скандинавських) — піднята до 67–70 років. У багатьох країнах не існує різниці у віці виходу на пенсію чоловіків і жінок, в інших — пенсійний вік чоловіків на 3–5 років вищий, ніж жінок (США, Швеція, Україна та ін.) В Україні працездатний вік жінок від 16 до 55 років, чоловіків — від 16 до 60 років.
Трудові ресурси формуються населенням працездатного віку (без інвалідів, які визнані непрацездатними), а також підлітками і пенсіонерами, які працюють. Близько 3/4 трудових ресурсів світу належить до т. зв. економічно активного населення. Сюди входять особи, які безпосередньо залучені в суспільне виробництво та безробітні люди, які хочуть працювати (шукають роботу). Решту складає економічно неактивне населення — люди, які перебувають на утриманні держави або окремих осіб (зайняті у домашньому господарстві; ті, що навчаються; пенсіонери, які не зайняті господарською діяльністю).
Структура зайнятості населення тісно зв’язана із галузевою структурою господарства та типом країни. В економічно розвинених країнах постіндустріального типу до 50–60% зайнятого населення (а то й більше) працюють у сфері послуг, 30–45% — в індустріальних галузях і лише 3–6% — в аграрному секторі.
У країнах з індустріально-аграрною структурою економіки (деяких економічно розвинених країнах, постсоціалістичних, нових індустріальних) поряд із високою часткою зайнятих в індустрії (близько 40%), відносно висока тих, хто працює в аграрних галузях (близько 20%). У сфері послуг тут зайнято значно менший відсоток, ніж у постіндустріальних країнах.
У країнах, що розвиваються, аграрного типу — близько 50% населення і більше зайнято у сільському і лісовому господарстві і менше 20% — в індустріальному секторі.
Наприкінці XX ст. приблизно 30% економічно активного населення світу не мало роботи. Це 820 млн осіб. Найвищий рівень безробіття — у країнах з найнижчим рівнем розвитку, де природний приріст робочої сили випереджає темпи розвитку економіки. Надто складна ситуація склалася на ринках праці в постсоціалістичних країнах, хронічно високий рівень безробіття у найбільш людних країнах світу — Індії та Китаї.
Рівень безробіття в розвинених країнах залежить від успіхів економіки і має циклічний характер. В окремі роки він може сягнути 10% і більше. Безробіття в цих країнах здебільшого відносне, а тому в економічно розвинені країни спрямована міграція дешевої робочої сили із країн, що розвиваються, і постсоціалістичних країн.
4. Міграції населення, причини і напрямки зовнішніх міграцій в останні десятиліття.
Міграції населення — це переміщення людей по території, пов’язані зі зміною місця проживання. За напрямом міграційні потоки поділяються на внутрішні (міжрайонні і внутрішньорайонні) і зовнішні (міждержавні і міжконтинентальні). Щодо даної країни зовнішні міграції діляться на еміграцію (виїзд за межі держави), імміграцію (в’їзд у державу) і рееміграцію (повернення на батьківщину). За термінами міграції бувають постійні і тимчасові (у т. ч. сезонні), за формою — добровільні (стихійні чи організовані) і примусові, за причинами (рушійними мотивами) — економічні, політичні, етнонаціональні, сімейно-побутові та ін.
Зовнішні міграції населення започаткувалися в стародавні часи, продовжувалися в середні віки, у періоди нової і новітньої історії. Від початку Великих географічних відкриттів і до середини XX ст. головним вогнищем масової еміграції була Європа (загалом виїхало 60 млн. чол.), другим — Азія. Щонайменше 10–12 млн. чол. втратила Африка під час примусового вивезення рабів. Вогнищами імміграції були Північна і