Ми також поділяємо думку вчених, згідно з якою для кожної конкретної країни у певний період її історичного розвитку складається одна з трьох типових ситуацій: 1) існує дефіцит сільськогосподарської продукції; 2) попит на неї і пропозиція відносно збалансовані; 3) пропозиція сільськогосподарської продукції перевищує попит на неї. Зрозуміло, що у всіх випадках держава не може проводити однакову політику відносно аграрного сектора. Перша і третя ситуації потребують активнішого втручання держави в аграрне виробництво. В Україні за останні роки з’явилася загалом позитивна тенденція нарощування виробництва сіль господарської продукції, тому в найближчому майбутньому роль держави та її органів повинна бути особливо активною і спрямованою на його стимулювання й збільшення пропозиції товарної продукції.

З другого боку, механізми державного регулювання АПВ України проявляються в аграрній політиці, яка розглядається нами як постійний процес управління аграрним сектором економіки з метою забезпечення його ефективного, конкурентоспроможного розвитку по одному або одночасно кількох політично задекларованих, економічно забезпечених і соціально захищених напрямах.

Інструменти аграрної політики, що використовуються державою, можна об’єднати у чотири групи: нормативно–правові; фінансово–економічні; організаційно–адміністративні; соціально–психологічні.

В організаційно-господарському, виробничому розумінні особлива роль у системі агропромислового виробництва належить сільському господарству оскільки саме воно є головним споживачем матеріально–технічних ресурсів промислового походження, водночас будучи визначальним постачальником сільськогосподарської сировини для переробної промисловості. Одночасно в соціально–економічному розумінні роль сільського господарства визначається тим, що його фінансово-економічне становище цілком залежить від рівня і співвідношення цін, за якими воно придбає ресурси й продає вироблену продукцію, а також тих розцінок і тарифів, за якими оплачує різноманітні промислово–виробничі послуги.

Такий підхід до трактування ролі сільського господарства дає змогу стверджувати, що виробництво продовольчих і непродовольчих товарів у сільському господарстві лише започатковується на основі технологічного поєднання промислових та аграрних факторів. Що ж до кінцевого продукту, який надходить для споживання, то його в більшості випадків одержують у результаті промислової переробки сільськогосподарської сировини, де й формується основна маса доданої вартості.

Усе це дає підставу вважати, що аграрна політика в сучасних умовах повинна охоплювати не лише суто загальні аграрні проблеми, але й глибше торкатися нових проблем, пов’язаних із сільськогосподарським виробництвом та його організаційно–правовими відносинами з іншими сферами АПВ. А це ще раз підтверджує ту істину, що якщо ми визнаємо, що економічна стабільність і міцність держави залежать від стабільності розвитку сільського господарства, то відносини в самому аграрному комплексі, а також його стосунки з іншими галузями й міжгалузевими формуваннями мають бути регульованими, передбаченими, виваженими, результативними. А без відповідної державної аграрної політики цього досягти практично неможливо.

На нашу думку, взаємовідносини між сферами АПВ великою мірою визначаються типом економічної системи, яка існує в державі (рис. 1.1). Так, у планово–організованій системі рентабельність виробництва продукції кожної із сфер визначається на основі витрат виробництва та державних закупівельних цін, в даному випадку вона становить 20%. При ринково несформованій економіці прибуток, одержаний у кожній із сфер, може значно варіювати, оскільки формується під впливом попиту й пропозиції, проте деякі вітчизняні виробники, наприклад сільськогосподарської техніки, є монополістами на ринку. Так, у І сфері внаслідок відсутності конкуренції може одержуватися прибуток n%, ІІ – m% і в ІІІ – відповідно k%. За умови існування державного регулювання аграрного виробництва держава має вплив на економічну діяльність суб’єктів підприємництва у всіх трьох сферах, у нашому прикладі цей вплив зумовлює регулювання прибутку в кожній із сфер на х% з метою забезпечення насамперед інтересів споживачів.

Рис. 1.1. Взаємовідносини між сферами АПВ залежно від типу економічної системи

Положення про необхідність державного регулювання сільського господарства в розвинених країнах стало аксіомою і за будь-яких обставин не підлягає перегляду, а навпаки, щоб надати агропромисловому виробництву динамічнішого розвитку відповідно до зрослих потреб, держава все активніше втручається у глибинні соціально–економічні питання його розвитку.

Головною економічною метою аграрної політики є розбудова стабільного, експортоорієнтованого та конкурентноспроможного на зовнішніх ринках сектора економіки й створення для цього відповідних організаційно–економічних умов. Однак в Україні до цього часу не знайшла офіційного схвалення стратегічно орієнтована аграрна політика, внаслідок чого немає чіткого уявлення, як і в яких напрямах має розвиватися сільське господарство.

Крім того, здійснення аграрної політики останніми роками суттєво ускладнювалося тим, що реформування супроводжувалося великою сукупністю надзвичайно складних процесів. Це перетворення земельних і майнових відносин власності, організаційно–правове реформування суб’єктів господарської діяльності в АПВ, формування економічного механізму й ринкових відносин та інші проблеми, які не зустрічалися раніше водночас.

Тому постає нагальне питання про розробку і схвалення на законодавчому рівні концептуальних положень державної аграрної політики, важливим завданням якої повинні бути гарантування продовольчої безпеки країни, забезпечення пріоритетного розвитку агропромислового комплексу з визнанням сільського господарства базовою галуззю економіки.

З огляду на сучасне становище у сільському господарстві України виділяють три головних етапи сучасної аграрної політики, які ми пропонуємо конкретизувати так.

Перший етап – стабілізаційний. Його призначення – призупинити спад виробництва в галузі. Орієнтовна тривалість – найближчі 2-3 роки. Для цього потрібно мобілізувати внутрішні й зовнішні інвестиції, задіяти стимули високопродуктивної праці, розвивати підприємництво в АПВ.

Другий етап – відновлювальний. Його мета – доведення обсягів виробництва сільськогосподарських товарів-лідерів (зерно, насіння соняшнику, молочні продукти) до рівня кінця 80-х – початку 90-х років із поступовим розширенням експорту продукції на світовий ринок. Орієнтовна тривалість цього етапу – перше десятиріччя ХХІ ст.

Третій етап – експортоорієнтований. Він передбачає виведення сільського господарства України на рівень