Господарства–правонаступники КСП, орендуючи землю у селян – колишніх їх членів –, відмовляють багатьом із них у працевлаштуванні. Це зумовлено занепадом виробництва, різким скороченням посівних площ і поголів'я худоби. Проте офіційна статистика зростання сільського безробіття не фіксує, адже селяни відтепер є власниками землі. Їх не реєструють як безробітних, а отже, вони не мають права на допомогу по безробіттю. За розрахунками фахівців, серед жителів села кількість незайнятих (повністю або частково) сягає 3 млн. осіб.

Середньомісячна зарплата в сільському господарстві становить менше половини її досить низького рівня у промисловості. В середньому по Україні у 2002 році була 175 грн. на місяць, а в зоні Лісостепу – 167 грн. Найнижча заробітна плата у даному регіоні в Тернопільській (118 грн.) і Чернівецькій (121 грн.) областях, а найвища – у Харківській (242 грн.) і Київській (233 грн.).

Зменшується частка оплати праці в структурі доходів сільських жителів: її питома вага скоротилася вдвічі, натомість основною статтею доходів стали надходження від підсобного господарства. Витрати на оплату праці в структурі витрат сільськогосподарського виробництва знаходяться на неприпустимо низькому рівні й становлять лише 14,9% (разом з відрахуваннями на соціальні потреби 17,4%), тоді як у 1990 році вони були 37,8%.

Соціальна сфера села перебуває в занедбаному стані. У більшості сільських районів відсутнє регулярне транспортне сполучення, елементарна медична допомога стає все менш доступною для селян. Десятки тисяч сільських дітей не відвідують школу, навіть початкові класи — це завдає непоправної шкоди формуванню людського потенціалу, здатного використати переваги вільного господарювання на землі.

Ситуація не поліпшується, а погіршується, оскільки значна кількість соціальних об'єктів перебуває на балансі збиткових підприємств. У комунальну власність передано лише третину шкіл і лікарень, інших соціальних об’єктів – ще менше

Значної гостроти набула демографічна проблема села: скорочення чисельності й старіння сільського населення відбуваються швидше, ніж у країні в цілому, зростає плинність кадрів, особливо працівників соціальної сфери.

За період з 1990 по 2000 рік сільське населення зменшилося від 16,9 до 15,8 млн. чоловік, або на 6,6%, тоді як скорочення міського населення становило 4,4%. Серед сільських жителів тільки 50% працездатного віку, в той же час серед жителів міст їх налічується понад 60%.

Отже, соціальні чинники є вкрай несприятливими для реформування АПК. Аграрна реформа не розв’язала соціальних проблем села, а швидше навпаки, загострила більшість із них.

Слід також зазначити, що реформування АПК здійснюється переважно на підставі указів Президента України, що ставить під сумнів легітимність окремих заходів, наприклад щодо розпаювання земель КСП. За відсутності основоположних законодавчих актів процес реформування набуває хаотичних, безсистемних і навіть асоціальних рис. Відсутність усталеної законодавчої бази призводить до обмеження прав власності на землю та майно, високого рівня тіньової економіки й криміналізації АПК. Внаслідок цього ціннісні орієнтації населення є суперечливими, особливо стосовно вільної купівлі-продажу землі.

Крім названих вище внутрішніх чинників аграрної реформи, на стан аграрного сектора значною мірою впливають зовнішньоекономічні чинники. Відомо, що Україна має значний нереалізований потенціал експорту сільськогосподарської продукції. При цьому важливим фактором, який сприятиме просуванню українського експорту продовольства на світовий ринок, повинен стати вступ до Світової організації торгівлі (СОТ).

Бажання України бути повноправним членом СОТ має економічний і політичний контекст. Вона прагне зайняти свою нішу в міжнародній торгівлі й брати участь поряд із розвиненими країнами в регулюванні відносин у цій сфері. Очевидна також зацікавленість в економічних вигодах від приєднання до СОТ, пов’язаних передусім з одержанням сприятливіших умов на ринках країн–учасниць.

Крім того, те, що членами СОТ є більшість країн світу, означає, що країни, які не є членами СОТ, у своїх відносинах з країнами–членами все одно матимуть в односторонньому порядку підпорядковуватися вимогам СОТ, не володіючи відповідними правами для захисту своїх інтересів за положеннями цієї міжнародної організації.

Інші вже не стоїть питання, приєднуватися чи не приєднуватися Україні до СОТ. Воно одночасно визначене в державній політиці, конкретизоване в Указах Президента України про заходи щодо завершення вступу України до СОТ та в останньому Посланні Президента до Верховної Ради про Європейську інтеграцію. Тому в даний час основне завдання органів виконавчої влади – це виконання визначених заходів.

Нові члени вступають у СОТ “на умовах, узгоджених з країнами, що вже входять до СОТ”. Це різко відрізняється від загального раунду торговельних переговорів, де остаточні рішення приймалися за згоди кожної з країн–учасниць. Ця особливість приєднання дає можливість як країнам–претендентам, так і членам СОТ добиватися один від одного особливих умов та зобов’язань, тобто у цій ситуації можлива більш гнучка трактова правил і процедур СОТ.

Перспективи країн, які приєднуються до СОТ, залежать від уміння трактувати основні положення угод СОТ, виходячи з національних інтересів виграшно висвітлювати національний торговельний режим, досягати компромісів на основі обміну поступками при жорсткому відстоюванні найпринциповіших позицій. Саме цим визначаються істотні відмінності в конкретних результатах досягнутих домовленостей стосовно умов приєднання до СОТ окремих країн, що набули членства з 1995 року.

Тепер у наукових і політичних колах України існують переважно розрізнені, несистематичні оцінки можливих наслідків