По українськи "окраїна" і "україна" — се цілком ріжні поняття і походять од ріжних слов зовсім не одного, а ріжного змісту. Вони походять од слов "окраяти" і "украяти".

Слово "украяти" — значить одрізати од цілого шмат, який уявляє сам собою після сього окремий, самостійний предмет з своїми краями, межами, кінцями, з своїми окраїнами. Слово "україна" — се спеціальне поняття про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після сього сам стає окремим цілим і має самостійне значіння, сам уявляє собою світ ("Великий світ Україна, та нігде прожити..."), окрему землю, територію, з своїми межами, окраїнами, границями. Се поняття відноситься тілько до землі.

На весіллі у українського народу кладуть на стіл коровай (символ землі, поля, хліборобства), в який втикають соснове гільце з шаблею (символ оборони землі). В певний момент дружки співають:

Дружба ножа не має,

Нам хліба не вкрає,

Дайте му недодача,

Най нам украє калача.

Після сього дружко надрізує коровай (хліб, калач) шаблею і крає його ножем на шматки, а дружки співають:

Дружко коровай крає,

Золотий ножик має...

("Основа", 1862 р., Апр., стор. 6)

Прошу завважати, що ніщо так довго не живе в народі, як звичаї, та ще ритуального характеру, і що ввесь весільний ритуал — се величезна і надзвичайно поетична символіка, повна змісту побутового і історичного життя українського народу. Описаний весільний звичай, в додаток ще з ужитком в відповідних піснях слів "украяти", "вкраяти", "краяти ".показу є, що проф. Максимович натрапив на цілком певний шлях, подаючи своє вище наведене пояснення слова "Україна".

Не дурно волинська шляхта в початку 17 віку дала наказ своїм депутатам до сойму глядіти, щоб волинської і київської землі "не було закраєно" до Турції.

Як же се слово розумів і розуміє сам український нарід, що утворив його так образно, виразно, поетично і разом з тим так відповідно історичній реальности, коли йому доводилося мечем "ук-раювати" собі і захищати кожен шмат своєї землі, щоб з тих украяних шматків утворити собі в певних межах територію — Україну, так гарно символізовану калачем на весіллі, на якім фігурують і князі, і бояри, і дружко з усіма аксесуарами сивої старини? На се питання дає одповідь сам нарід своїми стародавніми літописами, піснями, примовками і т. й.

В збірниках пісень у Чубинського (5 т.), Максимовича, Костомарова і ин. можна знайти з сим словом такі пісні, що й досі співаються по Україні.

В пісні про Орла і Сокола, Сокіл каже: —

Дарую тобі, орле,

Всі области мої,

А сам я полину

На чужу вкраїну...

В другім варіанті продовжується:

В чужу вкраіноньку,

В чужу сторононьку.

Тут ясно, що вкраїна то сторона, край, область. Або:

А старий сокіл з чужої украіни прибуває,

Сизокрилого орла на своїй україні стрічає...

В наведених випадках ясно і виразно зазначено, що є україна своя і україна чужа, що україна — то чуже або своє володіння, край, область, земля в певних межах, територія.

В думі про похід Б. Хмельницького в 1650 році Молдавський Господарь Василь послав до Потоцького на Поділля за поміччю й пише: —

Гей, Пане Потоцький!

Ти на своїй украіні п'єш-гуляєш,

А об моїй пригоді нічого не знаєш! —

На се йому Потоцький одповів: —

Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волошський!

Коли-ж ти хотів на своїй україні проживати —

Було-б тобі Хмельницького у вічнії часи не займати.

(Іст. піс. У. Нар., Сб. Ант. і Драг., Т.ІІ,стор.10І-105)

"Ромен вславився циганами по всіх у країнах"

(Номис, Приказки)

"Ой по горах, по долинах,

Та й по чужих украінах,

Ой там козак пьє гуляє"

(Чуб., V, 32, 41)

Таких прикладів у виписках можна подати безліч і всі вони свідчать, що український нарід в своїй мові під "українок)" розуміє землю, територію, сторону, край, область, володіння в певних межах, а ніяк не "окраїну" чиєїсь або якоїсь землі. Коли-б підставити в наведені приклади замісць "україна" слово "окраїна", то вийшла-б або нісенітниця, або повна зміна змислу.

В прикладі до землі українського народу слово "україна" з бігом часу персоніфікувалося і перетворилося практикою назви в власне імя території українського народу, яка по сім слові стала зватися "Україною", як своїм власним іменем. Одсилаючи за подробицями в сій справі до моєї головної праці, я тут завважую тілько, що іменем України народ в своїх піснях, думах і инших творах своєї словесно-сти виразно називає землю, як окрему свою територію з певними межами.

В народній думі про похід Наливайка в 1596 році проти Жолківського співається: —

Ой, у нашій, у славній Україні

Бували колись престрашнії злигодні, бездольні години,

Бували й мори, й військові? чвари;

Ніхто українців не рятував,

Ніхто за них Богові молитов не посилав,

Тілько Бог святий знав, що він думав-гадав,

Як незгодини на Українську Землю посилав.

(Максимович, т. І, стор. 619, вид. 1876 р.)

Наведеного матеріялу досить, щоб одкинути байки про те, що сама назва Україною показує, що се не окрема земля з окремою народністю, а тілько "окраїна" иншої землі з народністю тої землі. Байку сю всякі імперіалісти та ассімілятори вже досить використали для себе на шкоду українському відродженню й зростові національного й політичного незалежного життя українського народу.

В такім народнім змислі назви окремої землі слово "Україна" вживали на своїх картах і старі географи.

Те, що у географів і стародавніх книжників