Економіка Латинської Америки
На рубежі XIX і XX ст. вчені і політики континенту плекали надію, що XX ст. стане століттям Латинської Америки, яка скористається своїм шансом і посяде гідне місце у світі. XX ст. завершується, й сучасні науковці та державні діячі намагаються визначити, наскільки справдився той, столітньої давності, прогноз. При розмаїтті думок усі сходяться на одному: Латинській Америці належить особливе місце у світовому господарстві. Країни цього регіону набагато раніше від інших держав «третього світу» вийшли на шлях капіталістичного розвитку. В переважній більшості латиноамериканських країн ринкові відносини перетворилися на панівний спосіб господарювання, стали визначальними для національної економіки. Проте в деяких сферах зберігаються рудименти минулого, існує значна залежність від зовнішніх факторів.
Хоча Латинська Америка вважається однією з найбільш динамічно прогресуючих в економічному відношенні частин «третього світу», розвиток протягом тривалого часу по шляху «залежного капіталізму» деформував економіку, став причиною багатьох соціально-економічних і політичних суперечностей. Подібно до Азії та Африки Латинська Америка посідає залежне, підпорядковане місце у системі міжнародного поділу праці, відповідно до якого вона все ще часто є постачальником продовольчо-сировинних товарів для промислове розвинутих держав, ринком збуту готової продукції останніми, сферою прибуткового розміщення капіталів.
Про це свідчить той факт, що за століття надій і сподівань, сповнених боротьбою за утвердження політичної та економічної незалежності, країнам Латинської Америки не вдалося позбутися таких рис, як загальна відносна відсталість у розвитку продуктивних сил; слабкість науково-технічного потенціалу та глибока залежність від імпорту досягнень НТР; економічна й технологічна залежність; нерівноправність у МПП; втрата капіталів в результаті нееквівалентного обміну, нерівноправної торгівлі, вивозу прибутків і відсотків тощо; перманентне зростаюча фінансова заборгованість та ін. За рівнем розвитку суспільного виробництва, рівнем продуктивності праці, обсягом валового національного продукту на душу населення латиноамериканські країни й досі значно поступаються перед економічно розвинутими країнами.
Країни Латинської Америки—а це 33 суверенні держави та деякі залежні території — характеризуються певною спільною історичною долею, близькістю мов і культури, що не може не впливати на спільність багатьох рис їхнього сучасного соціально-економічного розвитку. І все-таки країни регіону істотно різняться за рівнем економічного розвитку, економічним і технічним потенціалом. Крім того, вони помітно відрізняються одна від одної природничо-географічними умовами, чисельністю населення, особливостями розвитку, що історично складалися, а також особливостями включення в МПП та низкою інших факторів.
Сучасному господарству латиноамериканських країн притаманні деякі найбільш загальні риси, що історично склалися й продовжують визначати економічне обличчя регіону. Одна з них — багатоукладність економіки. У сільському господарстві ця особливість проявляється у збереженні латифундизму та пов'язаних з ним різних форм докапіталістичних аграрних відносин. Лише в Чилі, Панамі та на Кубі, частково у Мексиці латифундизм ліквідовано. Крім того, у сільському господарстві багатьох країн активно розвиваються капіталістичні виробничі відносини з притаманною їм найманою працею, діють великі монополії. У деяких країнах створено кооперативні та державні господарства.
Певна багатоукладність спостерігається і в промисловості. Майже половину робочої сили регіону складають ремісники, робітники кустарних підприємств або невеликих фабрик, які всі разом виробляють менше 8 % вартості промислової продукції. Поряд з цим існують великі промислові підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним монополіям. Значна питома вага архаїчних укладів у місті й на селі виключає певну частину населення з активних товарно-грошових відносин, звужує внутрішній ринок, гальмує розвиток господарства.
Ще одна із загальних і, по суті, негативних рис сучасного господарства латиноамериканських країн, якої багатьом із них не вдається подолати, полягає у монопродуктовості спеціалізації. Монополія на землю та інші природні ресурси, що зберігається за привілейованими верствами суспільства, обмежений внутрішній ринок і часто недостатній розвиток сучасної обробної промисловості — все це істотні фактори, що спричиняють традиційну орієнтацію національних господарств на ринки розвинутих країн. Політика іноземних монополій гіпертрофує цю орієнтацію, в переважній більшості країн зберігаються монокультурність у сільському господарстві та монопродуктивність у видобувній промисловості. Звичайно, розвиток в окремих країнах обробної промисловості в останні роки дещо сприяв подоланню вузької спеціалізації. Однак на кінець 70-х років єдиний продукт у восьми країнах і два продукти у восьми країнах давали від 50 до 98 % експорту, а на початок 90-х років становище майже не змінилося.
Спільною проблемою для всіх без винятку країн Латинської Америки (до речі, як і для країн, що розвиваються, *в інших регіонах) залишається уже згадувана залежність від іноземного капіталу. До сказаного варто лише додати, що, за даними МВФ, на країни Латинської Америки на початку 90-х років припадало близько 48 % усіх прямих закордонних інвестицій країн, що розвиваються, в цілому. Левова пайка прямих закордонних інвестицій надходить у Латинську Америку із США — 45 % інвестицій у країни регіону, Великобританії— майже 19, Японії— понад 18 %. Індустріалізація з участю іноземного капіталу є істотною ознакою залежного становища Латинської Америки — наукового, технологічного, патентно-ліцензійного.
Гострою залишається проблема зовнішнього боргу, якою також заклопотані всі без винятку країни Латинської Америки. За роки «втраченого десятиліття» зовнішній борг Латинської Америки зріс від 221 млрд дол. у 1980 р. до 441 млрд дол. у 1990 р. Тенденція до його зростання зберігається, і вже 1992 р. зовнішній борг сягав 459 млрд дол. (табл. 1). Тягар лише обслуговування такого боргу значно перевищує економічні та фінансові можливості регіону: достатньо сказати, що співвідношення суми сплати за борг до суми експортної виручки становить 17,6 %,