Місцевим людям назва сподобалася. Теслі витесали дошку, поставили два стовпи, на дошці виникла назва села, мимоволі пропустивши літеру “О” встановили знак поряд із статуєю Дажбога...

Потім Орислав назвав ще ряд сіл таким же способом – і постали Акри шори, Брустори, Шешори Чімшори.

“Руни” в півчних народів – пісні, і тому деякі вчені припускають, що рун – гори – це пісня гір...

Уродженець Слободи Рунгурської Станіслав Він ценз у книзі “На високій полонині” без тіні сумніву (і без будь-яких обґрунтувань) перекладає слово Рунгур (?) як “лісовий вигін” (поляна) і стверджує, що назва нашого села вольського походження.

Академів В.Грабовецьки запропонував свої (майже тотожні) варіант походження назви нашого села:

від румунського “чиндичі”, що означає “викорчувані і випалені ліси для пасовиська”;

від латинського слова “чиндече” – що тотожне словянському “пасічна”, або “Чернене”, “теребіж”, тобто населення, що виникло на місці викорчуваного або спаленого лісу.

Однак в Україні чимало “пасічних”, і це слово можна з великою долею ймовірності прикласти майже до кожного гірського чи передгірського села. Тим більше, нічого нам не додають в розумінні минулого села слова “чертене, теребінь”.

Відомий поет, етнограф Степан Пушик припускає, що назва “Рунгури” походить від первісно зарослих наших гір кущами ялівцю, який де-не-де називають “рунком” або “рунчом”.

Павло Федю пропонує тлумачити назву села від двох давньоіндійських слів: рун-світло, гуру-вчитель... Що ж, хто проти?! – дай Боже, щоб наші нащадки досягли такого рівня духовного розвитку, коли могли б стати для інших людей вчителями світла, носіями всього світлого...

Одне слово, якби там хто не трактував собі назву Рунгур, я схильна вважати , що слово “Рунгури” насамперед означає: “рідні гори і доли, рідна річка, рідні люди, рідна сторона...” Думаю собі, що отак сприймаючи ім’я свого рідного села, ми ніколи не помилимося.

За роки незалежності наші куткии були перейменовані: Долішній кінець став Набережною, Пискавець – вулицею Пискавецькою, Вилки – вул. І.Фрнака, грунти з будівлями по обидва боки цесарки – вул. Шевченка, Сухий – Гірською вулицею, Золотий – Прикарпатською, Петрічєва – вул. Довбуша, Дубовий – Дубівською, Голиця – перевулком О.Кобилянської, Кругленький, Паннила, Болшива відтепер є вулице Лесі Українки, Боянка – це вул.. Стефаника..

Звідки походять назви наших кутків і урочищ? Гадаю, більшість із перлічених назв зрозумілі й малій дитині. Утворені вони від імен чи прізвищ колишніх поселенців або просто власників грунту, від назви якоїсь речі...

Наша мальовнича Франкова гора, вважають деякі краєзнавці носить ім’я не Івана Франка, а німецького інженера Франка, який нібито загинув тут під час будівництва мостів для залізниці в Роки. Гадаю, це помилкове твердження. Можливо, для чужого це й гора, біля якої помер невідомий селові німецький спеціаліст, але вам скаже кожен рунгурський газда, що під цією горою Іван Франко, коли його вели шандарі босого й голодного з Коломиї у Березів. І не лише відпочивав, але й розмовляв з нашими людьми. І навіть якщо б оповідь про відпочинок нашого генія в Рунгурах насправді виявилася легендою, то й легенда ця була б правдивішою від усякої іншої правди.

Сухий – похилий сухий горб, Грунь – пагорб, Царина, розлога долина, Кошари – кошара, Кругленький – округа місцена, Золотий, - біля потоку де знаходили золотий пісок.

Вважають, що Бандурка, Петрічєва, Шокалів, Кланів, Пантера не українського походження. З такими вченими можна й посперечатися, якщо знаєш, що давніше словом “бандурі” називали сторожа, а місцині Петрічєва (де я народлася) своє прізвище залишив або киянин, або ще білий хорват Петрич.

Золотий (Березівки) , за однією з легенд, так називали зовсім не тому, що тут знаходили золоті самородки, а зовсім з іншої причини. Посилилися в цьому глухому закутку три газди з Поділля,, які разом зі своїми сім’ями втекли від жорстокого пана: Курдибан, Грижин і Решетівський. Вони побудувалися саме в цій місцині, і пани навіть не здогадувалися, що обабіч центральної Соляної) дороги прикриті лісами і крутими берегами ще живуть якісь люди. І ось так скрито жили ці юди впродовж усієї панщини.

“Виходить, ніби ви жили в золотому кутку!” – дивувалися перегодом сусіди.

Якщо й не в Золотий (березівки), то справа, перед злиттям двох потоків знаходиться берег, який називають Курадибановим, а на місцену між потоками кажуть Реглетівський, зліва знаходиться гора Грижена, названа на честь першого свого косаря і лашканця...

На час першої письмової згадки про село Рунгури належали до Коломийського повіту Руського воєводства Галицької землі. Від часів розподілу Польщі село належало до Печеніжинської Домінік Станіславського округу (циркулу) Королівства Галіції й Людолярії, у 1811-1853 роках – до Коломийського циркулу, у 1854-1897 р. – до Пече ніжинського повіту Станіславського воєводства. У 1939-1941 р. село належало до Колмоийського повіту Станіславської області, під час німецької окупації 1941-1944 рр. – до Коломийської округи дистрикту Галичина Генерал-Губернаторства польських земель...

За “Других совітів” Рунгури належали до Печеніжинського (1944-57 р.), Яблунівського (1957-1962 р.), і від 1963 р. – до Колмоийського району Івано-Франківської області.

Виходячи із природніх умов села, можна вважати, що головним заняттям населення Рунгур було в першу чергу скотарство, потім землеробство, солеварство і бондарство. Про солеваріння свідчить курган біля соляного джерела на Боянці з самого попелу.

З матеріалів архіву Бурштинського замку (Львівська бібліотека АК ІРСР, відділ рукописів) відомо, які окремі повинності повинні були виконувати селяни Печеніжинського ключа в 1722 році: крім щотижневої