склались капіталістичні відносини, відбувся перехід від ремесла до мануфактури, здійснився промисловий переворот і почалась індустріа-лізація економіки. Це зумовило випереджаючий розвиток країн Євро-пи, а потім США та Японії у царині технології, підвищило конку-рентоспроможність продукції за рахунок її здешевлення при одночас-ному поліпшенні якості. Розпочалась торгово-економічна експансія цих країн, що сприяло зміцненню їхнього власного економічного по-тенціалу й давало імпульс для подальшого економічного випередження. Тепер розрив у продукуванні національного доходу між економічно розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, становить 12-кратну величину і вже протягом кількох десятиріч не знижується.
Сприятливі історико-економічні передумови у розвинутих краї-нах сприяли ефективному розміщенню продуктивних сил. Насамперед в економіці цих країн склалась галузева структура, адекватна науково-технічному прогресові на кожній стадії його розвитку. Якщо на початковій стадії індустріалізації тут панувала легка промисловість (особливо текстильна), а згодом — ще й металургія, загальне маши-нобудування, основна хімія, то сьогодні науково-технічний прогрес втілюють енергетика, верстатобудування, електроніка, хімія органіч-ного синтезу. За рівнем розвитку цих галузей можна робити ви-сновки про загальний економічний потенціал країни.
Є ціла низка причин, чому країни, що розвиваються, відстали у поступі економіки (повільніша еволюція соціально-економічних відносин, наслідки колоніалізму); а тепер вони настійливо намага-ються надолужити прогаяне. У другій половині XX ст. вони зробили ривок в індустріалізації, але, власне, це повторення з певним відставан-ням пройденого розвинутими країнами. Спочатку йдеться про легку й харчову промисловість, видобуток корисних копалин (на цій стадії перебуває більшість країн, що розвиваються), а потім — про вироб-ництво сільгоспмашин, транспортних засобів, побутової електротехні-ки, мінеральних добрив. Найвища стадія — випуск обладнання, верста-тів, електроніки (Індія, Бразилія, Мексика та ін.). Але доки країни, що розвиваються, "вилазять" на черговий щабель, економічно розвину-ті держави здобуваються на новий відрив. Тому проблема зближен-ня рівнів економічного розвитку не така проста, як здається. Для її розв'язання не досить нарощувати, як це здебільшого робиться нині, виробничі потужності в країнах, що розвиваються. Тут потрібна не лише звичайна допомога заможніших держав, але й "взаємопроник-нення" економік, інтернаціоналізація світового господарства.
Історико-економічні передумови зумовлюють, до певної міри, структуру сільського господарства у країнах, що розвиваються, збе-рігаючи у деяких з них спеціалізацію на монокультурі (країни Латинської Америки — банани, кава; Сенегал — арахіс; Шрі-Лан-ка — чай тощо). Експорт-орієнтована економіка дає переваги за сприятливої ринкової кон'юнктури, але водночас містить небезпеку економічної нестабільності.
Галузева структура української економіки також обумовлена історично. Територія України протягом певного часу входила до складу різних держав, що мали власні закономірності територіаль-ного поділу праці. Під їхнім виливом наша держава має тепер над-лишковий розвиток галузей важкої індустрії при недостатньо роз-винутій легкій промисловості, виробничої інфраструктури, рекреацій-ного господарства.
Загальні історико-економічні передумови виявляються і в терито-ріальному аспекті, зокрема в суспільній організації виробництва, що адекватна рівневі соціально-економічного розвитку держави. В еконо-мічно розвинутих країнах процес спеціалізації й концентрації вироб-ництва почався раніше, ніж у країнах, що розвиваються, і набув завершеніших форм. Територіальна організація виробництва утворює тут цілісну систему, що складається з промислових центрів різного | рангу, вузлів, територіальних комплексів, спеціалізованих промисло-вих і сільськогосподарських зон, розвинутої інфраструктури. Такій системі властива гнучкість: вона створює кращі можливості для пере-будови економіки, якщо це викликано зміною кон'юнктури світового ринку або науково-технічним прогресом. Водночас у багатьох країнах, які пізніше вийшли на шлях індустріалізації, виробництво концен-трується у небагатьох гіпертрофованих центрах (іноді — просто у столиці) при слабкому економічному розвитку решти території.
Спосіб організації території, методи територіального управлін-ня істотно впливають на розміщення продуктивних сил. У соціалі-стичних країнах виробництво розміщувалося методами жорсткого планування. У низці випадків це дозволяло примусово прискорити освоєння нових, багатих на ресурси територій. Такий політичний підхід до розміщення продуктивних сил неуникно призводив до чималих людських жертв. Концентрація виробництва, особливо те-риторіальна, здійснювалася без врахування результатів науково-тех-нічного прогресу та екологічної ситуації. Хотілося побудувати яко-мога більші підприємства, тоді як у світовій економіці від середини XX ст. з'явилася тенденція територіальне розосереджувати вироб-ництво. Внаслідок цього утворилися "суиеріндустріалізовані" регіо-ни (в Україні також), де концентрація підприємств важкої промис-ловості не лише викликала екологічну напругу, але й погіршила гнучкість у використанні сировини й трудових ресурсів.
Звичайно історико-економічні передумови регіонального харак-теру впливають на розміщення продуктивних сил у регіоні, хоча іноді вони можуть зачіпати досить великі території, навіть країни. Вони створюються не стільки під дією загальних законів суспіль-ного розвитку, скільки під дією історичних умов розвитку економі-ки, притаманних саме цьому регіону, структури інтегрального по-тенціалу, геополітичних та екологічних факторів. З часом вплив історико-економічних передумов вирівнюється: з'являються нові ситуації, які змушують переглянути територіально-галузеву структуру гос-подарства. Для теперішньої України донедавнє минуле стало вже історико-економічною передумовою.
Форми суспільної організації виробництва — важлива складо-ва системи економічних передумов розміщення продуктивних сил. Таких форм нараховується чотири: концентрація, спеціалізація, кокаоперування й комбінування.
Зараз ми розглянемо їхню роль як передумову розміщення про-дуктивних сил. Що дає концентрація? Як правило, зростає ефек-тивність виробництва за рахунок масовості випуску продукції. На великих підприємствах більше можливостей для маневрування ма-теріальними ресурсами та виробничим персоналом.
Збільшення виробничої потужності — не єдина форма концентра-ції. Вона виявляється також у централізації управління шляхом об'єднання підприємств, але такий процес найчастіше називається централізацією.
Велике підприємство є районотвірним фактором: довкола нього виростають підприємства-суміжники, відбруньковуються філії. Таке підприємство стимулює розвиток усього регіону, де воно розташова-не. За приклад може правити спорудження у Росії, у Східному Сибіру, великих ГЕС (Красноярської, Саяно-Шушенської, Усть-Ілімської) або каскаду ГЕС на р. Колумбія у США (включно з відомою греблею Гренд Кулі), які стали ядрами формування тери-торіально-виробничих