У нас: 141825 рефератів
Щойно додані Реферати
Тор 100
|
|
низька підтримка, або обидва чинники разом можуть призвести до руйнування системи. А на виході політичної системи можуть бути нові закони, регламенти діяльності, державні асигнування, інформаційні кампанії і т. ін.
У. Мітчел вважав, що вхід політичної системи не повинен обмежуватися вимогами й підтримкою. На його думку, до них слід додати ще й очікування та ресурси, на які спирається система. А вихід має розглядатись як поєднання мети, цінностей і регулювання. Під останнім він розумів спосіб реалізації мети, цінностей і витрат. Політична система повинна мати "петлю зворотного зв'язку", оскільки без цього механізму коригування поведінки політичної системи неможливо позбутися соціального напруження в суспільстві чи зменшити його, реагувати на зміну ситуації. Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є проблема типологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна й специфічна. Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз була типологізація Платона, який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показово, що антипода демократії він не вказав, вважаючи останню найгіршою формою правління. Аристотель на розвиток ідей Платона запропонував два основних критерії оцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх, а коли – у власних інтересах. У першому разі він виокремив монархію, аристократію та "політику", у другому – тиранію, олігархію та демократію. М. Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на основі традицій, харизми й легітизму. Г. Алмонд розглядав англо-американську, континентально-європейську, тоталітарну й доіндустріальну системи, Дж. Коулмен – конкурентну, напів-конкурентну та авторитарну системи, а Д. Ептер – диктаторську, олігархічну, опосередковано представницьку й пряму представницьку. К. Гаджієвзапропонував враховувати однолінійну типологію систем на кшталт: рабовласницькі – феодальні – капіталістичні; патріархальні, традиціоналістські – раціоналістські; колективістські – індивідуалістські; диктаторські – ліберальні; тоталітарні – демократичні політичні [2, 169].Крім того, він вважає, що треба враховувати співвідношення різних типів типологізації: демократія – унітаризм; тоталітаризм – федералізм; демократія – федералізм. У першому разі він говорить про типи політичних систем, у другому – про типи політичних режимів, у третьому – про форми державно-адміністративного устрою. 1.2. Чинники, що впливають на суспільно-політичний розвиток країни Політична система пов'язана із середовищем, в якому вона функціонує і розвивається. Йдеться про способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів, за допомогою яких вона здійснюється. Політична історія людства переконливо свідчить: домінуючою тенденцією розвитку цивілізації є поступова демократизація суспільного життя. Щоб з'ясувати, чим же є демократія сьогодні, доводиться починати з часів, коли ще не існувало ані найменшого поняття не тільки про демократію, але й про політику, хоча зачатки й того виявилися вже цілком чітко й виразно. На прадавньому етапі розвитку людства прообразом влади народу стала влада роду або родова (безпосередня, військова) демократія. Політичні системи і процеси епохи архаїки тяжіють до закритості, передзаданості, для них типова політична культура зразка. Ідеал цих політичних систем – автократія (самодержавство) з пануванням єдиного і гомогенного (тоталітоїдного) етносу. Вони зростають прямо з родової демократії і достатньо органічно трансформуються в деспотію. Автократія по суті і є нероздільність безпосередньої родової демократії і деспотії. З'єднання родів на основі принципу синойкізму (співжиття) і переростання деспотій, а також союзів полісів в імперії знаменує перехід до наступної політичної епохи, яку звичайно іменують проміжною (мається на увазі її положення між архаїкою і сучасністю). Тут вже в умовах еллінського поліса виникає саме поняття демократії. Це не означає, звичайно, що поза античним полісом ніякої демократії не було. Родова демократія попередньої епохи трансформувалася у зв'язку із загальним характером політичної організації нової епохи. Властиві їй політичні системи й процеси характеризуються відвертістю. Вони тяжіють до висунення універсальних цілей, нерідко есхатологічних, таких, що штовхають їх до експансії, до розширення своєї гегемонії. Правління роду поширюється на чуже, "варварське" середовище і починає приймати риси політичного режиму, підкріпленого законом, рівно обов'язкового для всіх вільних громадян. Від безпосередньої демократії здійснюється перехід до різних форм опосередкованого правління [32]. Впродовж всієї перехідної епохи відбувається диференціація, ускладнення політичних систем. Від перезрілих, набряклих деспотій здійснюється перехід до протоімперій, що тримається силою озброєної руки. Починає вимальовуватися простір горизонтальної імперії, вчинення політичного режиму з владного центру. Цей простір поступово заповнюється комунікаційними ланцюгами, а потім і мережами. Виникає бюрократія, регулярний і впорядкований збір податків, архіви, письмове кодифікування законів і встановлень, судочинство і т.п. Ключовим моментом диференціації різних субсистем стає розділення сакрального і мирського порядків. На цій основі інституціалізується релігія, виникають храмові і жрецькі організації, нарешті, могутні централізовані релігійні культи імперій. Спочатку імперські культи еклектичні, потім вони консолідуються. Імперія зміцнюється за рахунок доповнення своєї горизонтальної складової ще й вертикальної опори. Нарешті виникають вертикально-горизонтальні імперії або теократії. Проте це відбувається вже в постантичний період, після того, як політична культура проміжної епохи була суттєво збагачена у т. з. "розплідниках" в еллінському полісі і в старозавітному Ізраїлі [32]. Антична Еллада дала Європі, а тим самим і світу формалізацію громадянських (полісних) відносин і суб'єкта цих відносин громадянина (політесу). Отримання індивідуумом самостійних політичних ролей відбувається так чи інакше, в більш-менш чітких формах фактично повсюдно впродовж проміжної епохи. Очевидним і закономірним етапом імперського розвитку, експансії стає емансипація політичної особистості хоч би через утворення вільного прикордоння, розбійницьку або піратську вольницю. Не так різко, та зате грунтовніше становлення політичної особистості виявляється в рамках поліса. Частково це можна відзначити вже на Стародавньому Сході від Шумера до Фінікії. Проте саме |