Укрупнення політичних утворень, що відбувалося впродовж всієї проміжної епохи, було немислиме без усе більш активного використання договірних відносин. Цей феномен також спостерігається всюди. Проте найбільш чітке вираження, до того ж у контексті ключової диференціації сакрального і мирського порядків договірної принцип отримав у вигляді Заповіту (ковенанту) між вибраним народом і Богом. Як універсальний принцип він був сприйнятий і поширений християнськими і мусульманськими теократіями, які у багатьох відношеннях використовували досвід старозавітної прототеократіїя [32].

Західноєвропейський християнський світ здійснив ще одну важливу новацію – створив політичний порядок, який можна було б охарактеризувати як вертикальну імперію.

Існування вертикальної імперії дозволило здійснити тривале опрацьовування і визрівання громадянської культури (приватного права) і норм "суспільного договору" (правового процесу) в рамках корпоративних і територіальних автономій. Цей тривалий і деколи вельми болючий процес якраз і дозволив Західній Європі в політичному відношенні підготуватися до переходу в епоху сучасності (модерна).

Перехід до сучасної епохи в політиці пов'язаний зі становленням суверенітету остаточним поділом "імперіуму" на ряд суверенітетів. Абсолютистські королівства стали важливим двигуном цього процесу. Розпад єдиного сакрального порядку в результаті Реформації, затвердження принципу "чия земля, того і віра" дозволили ряду монархів претендувати на поєднання в своїх руках і горизонтальної, і вертикальної складової політичної організації, на абсолютну владу в своїх територіальних політичних системах, які одночасно являли собою і останні імперії, і перші нації-держави [32].

Сучасна епоха характеризується створенням принципово нового типа політичних систем суверенних територіальних держав або т. з. націй-держав. Виникає єдина національна територія. Самовизначення здійснюється перш за все за рахунок встановлення кордонів, у той же час перегородки між внутрішніми територіями (графствами, марками і т.п.), між станами і корпораціями стають прозорими і проникними. Виникає єдине громадянське суспільство, а разом з ним – маса громадян. Колишні станові і корпоративні привілеї і свободи стають "природними" правами людини і громадянськими, політичними свободами. З'являються нові скріплення політичних систем: територіальні кордони і однорідний правовий режим усередині них, маса співвітчизників і національне громадянство.

Завдяки виразному оформленню суверенітету, розрізненню зовнішньої і внутрішньої політики починає складатися система міжнародних відносин. Виникає т. з. Вестфальська система, а за нею і подальші покоління міжнародних політичних систем.

Процес консолідації політичних систем епохи сучасності (модерна) прийнято називати політичною модернізацією. Цей процес виявляється по-різному. Важко назвати країну, де б цей процес йшов абсолютно рівномірно і без збоїв. Мабуть, найбільш гладким цей процес був у Англії.

Дедиференційовані і недиференційовані політичні структури сучасності відрізняються чималими рисами схожості. Одна з найважливіших – схильність до дисфункцій, тобто руйнівних або щонайменше контрпродуктивних проявів функціональних можливостей відповідних структур. Серед дисфункцій модернізації найбільш яскраво і руйнівно виявилися тоталітарні тенденції.

Природа тоталітаризму як нав'язування політичному режиму, державі або всій політичній системі примусової гомогенності пов'язана з однозначним трактуванням і тим самим зі збоченням функціональності такого процесу, як масовизація. Форсоване створення однорідної національної (етнічна держава націонал-соціалістів) або соціальної (пролетарська держава комуністів) маси відриває тоталітаризоване громадянське суспільство від його коріння і витоків, парадоксальним чином зближує з найбільш архаїчними моделями громадської, первісної тоталітоїдності, провокує активізацію протополітичних засобів організації, перш за все прямого примусового насильства [32].

Подолання тоталітарних дисфункцій модернізації перш за все передбачає відновлення і максимальне збагачення потенціалу різноманітності політичних дій, ролей, інститутів і в цілому символічних форм опосередкування. Цей процес і є демократизацією. Назва, ймовірно, не найвдаліша, оскільки вона мимоволі акцентує увагу на комплексі політичних явищ, пов'язаних прямою, мінімально опосередкованою участю всієї сукупності громадян (маси, утвореної в кордоні за зразком дополітичної соцієтальної спільності, роду) в ухваленні політичних за своєю природою рішень. А це якраз те, на чому паразитує тоталітаризм.

Впродовж усього цього багатовікового розвитку випробувалися різні моделі й елементи демократії. Навіть протягом тривалого часу, коли Європа, здавалося, забула навіть слово демократія, в рамках середньовічних королівств опрацьовувалися важливі сторони демократії: рівність у політичних співтовариствах князів, ремісників або клерків, розвиток договірних відносин, представництва і т.п.

Демократизація ж і сучасна демократія за своєю суттю є поєднання всіх можливих і так чи інакше випробуваних форм політичного опосередкування дій і форм організації.

По самій своєї суті сучасна демократія чужа зацикленню на стереотипах сучасності (модерна). В цьому відношенні промальовувався її зв'язок з рухом до постмодерну. Чи не дуже сміливим є це допущення? Чи дійсно вже видно кінець епосі сучасності (модерна)? Думається, що саме поява поняття постмодерна, міркування про кінець історії є важливими симптомами. Ще важливіше усвідомлення витрат і дисфункцій модернізації, виявлення ознак її вичерпаності на власній основі. Проте найістотнішим свідченням реальності наближення нової політичної епохи є сам розвиток сучасної демократії, все більш виразне її розрізнення в порівнянні не тільки з класичною демократією, але і з демократією популістською, яку якраз і слід було б називати сучасною, залишивши за тією демократією, що починає затверджувати себе сьогодні, назву постмодерної або якусь іншу, яку придумають люди нової політичної епохи [32].

Таким чином, сучасна політична система суспільства – це складне утворення. Вона є уособленням упорядкованості в єдину цілісність не лише однопорядкових (що властиве простим системам), а й різнопорядкових елементів. Необхідність осмислення систематизації життєвих процесів викликала у світовій науці інтерес до теорії систем.

Політична система суспільства – це сукупність взаємозв'язаних і взаємозалежних політичних інституцій та організацій, за