значною часткою великих господарств. Ця територія є також головним постачальником молочної продукції Італії. Ломбардія, на північному сході рівнини, - єдиний район країни, де тваринництво переважає над землеробством. На півдні рівнини область Емілія-Романья має більш диверсифіковану систему землеробства і є важливим районом плодівництва і зернового господарства, там також розвинуте тваринництво. Східний П'ємонт і західна Венеція відрізняються високою продуктивністю сільського господарства і славляться своїми винами.
Центральні райони Італії - Тоскана, Умбрія і Маркові - теж характеризуються неспеціалізованим землеробством з вирощуванням маслинових дерев, зернових культур, винограду і домашньої худоби. Природні умови тут не такі сприятливі, як на півночі, оскільки переважає горбкуватий і гірський рельєф.
На півдні спеціалізація сільського господарства дуже різноманітна. Родючі прибережні землі зайняті садами, в яких вирощують фрукти, оливки і мигдаль, та виноградниками. У внутрішніх районах переважають малородючі ґрунти, там можна вирощувати лише окремі сорти зернових і розводити овець. Недостатня кількість води залишається головною проблемою півдня, тут розвиток сільського господарства повністю залежить від зрошення.
Типи господарств. У 1990 в Італії налічувалося 2940 тис. селянських господарств, а площа оброблюваної землі становила 22,6 млн. га. Лише 4% господарств можна було назвати великими. У господарствах працювали самі землевласники і члени їхніх родин (загалом близько 2 млн. людей); середня площа земельного наділу становила 5,4 га. Крім того, багато італійців, зайнятих в інших сферах діяльності, отримували додаткові доходи або продовольство для власного споживання з невеликих земельних ділянок площею менше 1 га.
Після ухвалення у 1950 році законів про земельну реформу кількість великих господарств скоротилася (особливо на півдні) за рахунок перерозподілу землі між селянами. Однак кількість дрібних господарств у 1960-1970-х роках теж зменшилася, тому що сільське господарство Італії модернізувалося за рахунок впровадження дорогих сільськогосподарських машин, недоступних для багатьох селян.
Основні сільськогосподарські культури.
Зернові є основними продовольчими культурами. Італійські ферми поставляють близько 2/3 зерна, споживаного на внутрішньому ринку. Головна зернова культура - пшениця, яку вирощують по всій країні. У 1992 році було зібрано 8,9 млн. тонн пшениці. Половину її врожаю збирають на півночі. Кукурудза і рис теж вирощуються на півночі. Інші важливі зернові культури - овес і ячмінь.
Велике значення, особливо на півдні, має вирощування таких типових середземноморских культур, як маслини, виноград, цитрусові і мигдаль. Італія - один з найбільших у світі виробників маслинової олії і вин, і ці види продукції, нарівні з томатами, фруктами та ранніми овочами (такими, як горох і квасоля), посідають важливе місце в експорті.
Основні технічні культури - цукровий буряк (в основному в області Венеція), тютюн (в основному на півдні), соя, конопля, бавовна і льон.
Тваринництво .
У 1992 році Італія була третім за величиною у Західній Європі виробником м'яса, але, незважаючи на це, їй доводиться імпортувати майже третину споживаної в країні яловичини і телятини.
Велика рогата худоба вирощується на півночі, в основному на великих молочних фермах у долині р. По. Деякі витривалі альпійські породи великої рогатої худоби почали розводити в горбистих районах півдня, де раніше вирощували овець і кіз.
6. Зовнішньоекономічні зв’язки.
Зовнішня політика.
Незабаром після Другої світової війни Італія прагнула дотримувати нейтралітету в холодній війні, але після 1947, коли соціалісти і комуністи були вигнані з кабінету прем'єр-міністра Альчиде ДЕ Гаспері, вона стала союзником США. З 1949 Італія - член НАТО. Італія є членом-засновником Європейського економічного співтовариства (Європейського союзу - ЄС) і ряду організацій західноєвропейського співробітництва. Вона стала членом ООН у 1955.
Італія - повноправний член "Великої сімки", член ООН, ЄС і зони Євро, НАТО, ОБСЄ і Шенгенської угоди, СОТ, МВФ, МБРР, РЄ та інших.
Зовнішня торгівля і платежі.
Промисловість Італії сильно залежить від зовнішньої торгівлі. На початку 1990-х років експортні товари складали 18% від її ВВП.
З кінця 1950-х років Італія стала експортувати готове устаткування, особливо продукцію машинобудування, метали і хімічну продукцію. Такі товари наприкінці 1960-х - початку 1970-х складали майже половину надходжень від експорту. Ведучі статті експорту - легкові і вантажні автомобілі. Інші , більш традиційні експортні товари - тканини, одяг і взуття.
Економіка Італії в значній мірі залежить від іноземної сировини і нафти. Нафта і нафтопродукти в 1979 складали майже 1/4 витрат Італії на імпорт. Інші види сировини, включаючи металобрухт і металеву руду, текстильні волокна, складали ще 13% витрат на імпорт.
Головними торговельними партнерами в 1970-х роках були Західна Німеччина, Франція і США. Наприкінці 1970-х років країни ЄЕС купували половину експорту Італії і давали майже половину її імпорту (у вартісному вираженні ). У середині 1970-х років новими важливими торговельними партнерами Італії стали Саудівська Аравія, Лівія, Ірак і Іран. Наприкінці 1970-х років Італія поступово збільшила обсяг експорту в Саудівську Аравію і Лівію.
Однак у 1973-1974 світові ціни на нафту виросли в чотири рази, а тому що Італія сильно залежала від іноземної нафти, вона була змушена витрачати величезні гроші на закупівлі палива. У 1974 витрати на імпорт нафти в Італію складали 10,2 млрд. дол. (у 1972 - 2,6 млрд. дол.), і Італія мала загальний дефіцит платіжного балансу 7,8 млрд. дол. ДО 1978 завдяки підйомові італійської економіки вперше після 1972 установився сприятливий торговельний баланс. Однак положення Італії у світовому економічному співтоваристві залишалося хибким . У 1980 знову виник дефіцит, коли від експорту Італія заробила 77,7 млрд. дол., тоді як імпорт, включаючи
