Белгород-Днестровский
|

Белгород-Днестровский

Белгород-Днестровский
|

Белгород-Днестровский

Белгород-Днестровский
|

Белгород-Днестровский

Білгород-Дністровський

Бімлгород-Дністромвський ( Cetatea Albг; до  — Аккерман) — місто в , районний центр, розташоване на , за 18 км від , та за 100 км від . Засноване в . Населення на 2001 — 52000

[] Історія

В 4 столітті до Р.Х на острові, що омивався двома рукавами Тіраса (), жителі заклали поліс, який отримав назву Офіуса («місто змій»), через велику кількість плазунів. Незабаром на високому правому березі річки виросла Тіра — поселення -орачів. Згодом відмінності між полісами стерлися, населення перемішалося, утворивши нову спільноту — скіфоеллінів, або мікселлінів. А коли внаслідок підняття рівня Світового океану Офіусу затопило — її мешканці перебралися до Тіри.

В  р. завоювала , вийшла до Дунаю і зробила його прикордонною річкою. Форпостом імперії стала Алба-Юлія (так перейменували Тіру).

В році Алба-Юлію захопили , котрі вже 257 р. почали будувати в місті піратський флот і стали здійснювати набіги на римські провінції.

В році під мурами поліса з'явилися орди , які знайшли спільників в особі поневолених готами скіфоеллінів. У самісінький розпал битви за місто вони відчинили браму, через яку увірвалися кочовики. Від цілковитого знищення готів врятувала домовленість із імператором Римської імперії, котрий 376 року дозволив менш як 200 тисячам готів розселитися в та . А завойовники-гуни, на знак подяки несподіваним союзникам, майже відновили історичну назву поліса — Туріс.

Утім, у складі гунського війська були й слов'яни, котрі осіли в завойованому місті. А вже через три століття воно стало резиденцією легендарного хана , який підкорив сім слов'янських племен і року розбив візантійську армію. Ще через два роки на відбитих у Константинополя землях було засновано . Після цього нашестя у полісі утвердилося східнослов'янське плем'я . Воно підняло місто з попелу, а оскільки основним будівельним матеріалом став білий вапняк, то назвали його Білим городом.

IX століття ознаменувалося приходом у Північне Причорномор'я кочових угрів, яких згодом змінили печеніги. У далекому Києві спочатку не звернули уваги на цю напасть, і вже 907 року князь Олег організовує великий похід Русі на Візантію, участь в якому брали й тиверці. Царград підступно помстився їм, року нацькувавши печенігів на Білий город. І хоча мури й будинки під час нападу вціліли — вирізано й продано в неволю візантійцям було більш як половину населення міста.

року місто захопили татари, котрі були такими ж тюрками, як і половці, тому без проблем сприйняли милу тюркському вуху назву Ак-Ліба. Однак надовго вони там не затрималися — року хан , маючи потребу в коштах для боротьби з іншими , за щедру плату віддає місто генуезьким купцям. Як у калейдоскопі починають змінюватися його назви: Білий Замок (Аспрокастро) стає Зеленим (Мальвокастро) і Замком на горі (Монкастро). А з року, коли повсталі городяни вигнали набридлих баришників і лихварів геть, — навіть Чорним (Маврокастро).

Місто набуло вільного статусу, посівши помітне місце в економічному житті краю: розвиває ремесла, карбує монету, здійснює вигідні торгові операції. Наприкінці XIV століття Білгород (а по-новому Четатя-Албе, або Фегер-Вар) увійшов до складу , якому протегував його сюзерен — . Молдовські господарі подбали про відновлення старих і будівництво нових оборонних споруд. На каменях мурів викарбовано роки — і . Остання розбудова фортеці була виконана майстром Федорком в році.

Уздовж фортечної стіни вишикувалися 26 веж (спочатку їх було 34) — 12 бойових і 14 глухих, які слугували для зв'язки куртин. Зі східного, західного та південного боків фортеця була оточена ровом, початкова ширина якого сягала 14, а глибина — 21 метра. Причому його дно лежало на три метри нижче від рівня води у лимані. Там, де рів підходив до лиману, було влаштовано спеціальні заслінки, які у разі небезпеки піднімалися й заповнювали його водою. Для зв'язку із зовнішнім світом фортеця мала двоє воріт: Головні (Кілійські) розташовувалися з боку суходолу у двоярусній вежі, оснащеній двома ворітьми, двома опускними гратами та підйомним мостом; натоміть же Овідіопольські ворота виходили до лиману, а для сполучення між частинами фортеці було влаштовано ще четверо внутрішніх воріт.

Разом із , фортеця неодноразово ставала серйозною перешкодою на шляху до експансії турецьких султанів. Так, року османський флот спробував узяти місто, але був відбитий із чималими для нього втратами. Натомість султан вважав Четатя-Албе ворітьми не тільки до Молдови, а й цілої Речі Посполитої, року він зібрав небачене на той час військо, яке складалося з 300 тис. турків, 50 тис. кримських татар Менглі-Гірея та загонів волохів. Обкладене і з боку суходолу, і з боку лиману місто без надії на порятунок боронилося з 1-го до 16 серпня. З 20 тис. його мешканців вціліли тільки 200 родин, 4 тис. осіб продано у рабство.

Для контролю за загарбаною територією було переселено татар, які утворили Буджацьку орду із центром в Ак-Кермані (Білій Фортеці). Іноді її називали сухо й офіційно — Керман, або й зовсім по-панібратськи Акджа (біленька).

За всі землі, що лежали між Дністром і Дунаєм, остаточно перейшли до . Буджацьких і ногайських татар було виселено до Таврійської губернії, а в спустошений моровою язвою край потекли розрізнені людські струмочки — болгари, гагаузи та німці-колоністи знову обживали цю землю.

Згодом Аккерманська фортеця втратила своє воєнно-оборонне значення, і  р. її зняли з реєстрів як стратегічний об'єкт, а -го передали в управління міської влади. Бессарабський і Новоросійський губернатор граф Строганов пішов