Коротко про Закарпаття і короткі легенди і історії

Виноградівська земля переповнена історією і цікавими подіями. Наприкінці І тисячоліття до н.є. на територію району відбувся прихiд гето-дакiйських племен (фракiйцiв). Даки розгромили кельтiв, якi вiдiйшли до Нiмеччини. Власне, даки будували поселення на високих берегах рiчок. Ці укріплення iснували на випадок вiйни i для охорони торгових шляхiв (закарпатська сiль на той час мала велику цiннiсть), а в самих городищах жили тiльки охоронцi. Пізніше наш край входив до складу патрiархально-рабовласницької держави гето-дакiв. Найбiльший її розквiт був у 40-i роки до н. е. в перiод правлiння царя Буребiсти, а пiзнiше - за Децебала. Але легiони римського iмператора Марка Ульпiя Траяна (98-117 р.) розгромили дакiв, і зруйнували городище на Виноградівщині в поблизу села Мала Копаня. До тепер археологи знаходять тут унікальні речі.
Саме на території Виноградівщини вперше було перекладене Євангеліє на угорську мову відомим священником-просвітником Бенедеком Ком'яті, який жив при дворі баронів Перені, у їхньому поселені Великі Комяти, а потім у Королівському замку. Саме у місті Виноградові, а тоді Севлюші, дав свій перший концерт Бейла Барток - всесвітньовідомий угорський композитор. До того ж саме у Виноградівському замку Канків було поховано угорського святого Капістрана.




На Хустщині у 1874 р. винахiдник А. Єнковський iз села Стеблiвки винайшов машину для механiзованого збирання пшеницi, яку пізніше запатентували у США як комбайн.
Слава села Шандрова або сьогоднішньої Олександрівки на початку ХХ століття гриміла по усіх Карпатах. І принесла її цьому селу невелика криниця, з якої добували ропу - сильно солену воду, яка нагадує своїм зовнішнім видом мармелад який утворився від сильної концентрації солі. Раніше знаменита шандрівська криниця приносила значний дохід селу. Сюди з усіх усюд з'їжджалися люди на возах з бочками, аби набрати в них ропи, яку потім використовували для квашення фруктів та овочів, а жителі села випаровували її і таким чином добували чисту сіль. Через великий транспортний потік Олександрівка розширила свою інфраструктуру, особливо розвинулося бондарство та солеваріння. Але історичний час змінився, сіль перестала цінитися і криниця занепала разом із старою славою. Одиноко стоїть криниця посеред села і чекає на своє відродження, адже соляної води - ропи там не поменшало.



Після приєднання Закарпаття на правах автономії до Чехословацької республіки двоє молодих художників Йосип Бокшай (1891 - 1975) і Адальберт Ерделі (1891-1955) вирішили, що таким же автономним привілеєм повинні користуватися і закарпатські художники. Було засновано художню школу, відому як закарпатський Барбізон - так звалося невелике французьке село, у якому жили і працювали художники-реалісти Руссо, Коро, Мільє.
Центром закарпатського Барбізону стало мальовниче гірське село Жорнава, що на Великоберезнянщині. Бокшай та Еміль Грабовський малювали в манері художників-реалістів та пізніх імпресіоністів; Ерделі, Федір Манайло, Ернест Контратович, Андрій Коцка та інші в манері експресіоністів, кубістів,сюрреалістів. Захоплюючі пейзажі довкола Жорнави були відображені у мистецтві цих відомих майстрів пензля.
Тут знаходиться єдиний у світі памятник листоноші (пам'ятник Федору Фекете, у селі Тур'я Ремети). Як стверджує історія, у ХІХ столітті у цьому селі проживав поважний чоловік, якого громада Турянської долини уповноважила виконувати високу місію, бути листоношею. Майже щодня з Турянської улоговини до Ужгорода, тодішньої столиці Ужанського комітату виходив Федір Фекете, аби отримати і розповсюдити листи та іншу важливу документацію серед жителів сьогоднішньої Перечинщини. Здавалось, що в цьому немає нічого звичного, якщо не врахувати той факт, що відстань від Тур'ї Ремет до Ужгорода і навпаки, Фекете долав пішки з важкою сумкою, наповненою важливою кореспонденцією. Протягом багатьох років листоноша долав карпатські гори і річки, не знаючи втоми, але одного разу, взимку, переходячи річку по кризі, трапилося непередбачене: тонкий лід не витримав ваги чоловіка і тріснув Федір Фекете разом зі своїм цінним вантажем пішов на дно. Напружуючи останні сили, він спромігся зняти сумку і викинути її на берег, а сам загинув у гірському потоці. На знак подяки і великої пошани, громада села Тур'я Ремети на власні кошти спорудила монумент відданому своїй праці листоноші.

На півночі Мукачівського району поблизу села Грабово, знаходиться таємничий Чорний ліс, про який є чимало незвичних і цікавих легенд та розповідей. Зокрема, тут знаходиться мармурова печера, яку вручну видовбали розбійники. Саме тут вони, за переказами місцевих жителів, ховали свої награбовані скарби, але довго вони тут не ховалися, оскільки їхні нахабні дії розлютували селян, які власноруч розігнали розбійницьку ватагу. Ще одна моторошна легенда про Чорний ліс розповідає про те, що кожного порушника лісового спокою чекає важке покарання. І на жаль, давні пророцтва справдовуються. Щороку "чорна хроніка" подій поповнюється жертвами самогубств або вбивств у Чорному лісі. Власне, навіть місцеві жителі не рекомендують залишатися під вечір на узліссі чи безпосередньо у самому лісі, де на кожного чатує смертельна небезпека. Цікаво знати, що картопля для закарпатців завжди була і залишається другим хлібом. А у складні голодні роки ХІХ століття вона рятувала від голодної смерті. Тому напевно всім буде цікаво дізнатися, що вперше картопля з'явилася на Закарпатті у 1770 році. Саме тоді було видiлено великі площi у Мукачівсько-Чинадіївській домінії графів Шенборнів під картоплю та шовковицю. Отож мукачівські землі стали експериментальним полем