Крім величної архітектури, тут є знаменита святиня — чудодійна ікона Почаївської Богоматері, яку наприкінці XVI століття подарувала монастирю його фундаторка Анна Гостська. Паломники йдуть також до мощів Іова Желізо (1551-1651 роки) — першого ігумена Почаївського монастиря та до сліду Стопи Матері Божої. Свого часу почаївські монахи відважно билися з ворогом на кам’яних стінах, відстоюючи церковні святині та рідну землю. А список видатних осіб, котрі приїздили у монастир, міг би зайняти не одну сторінку.

Нині на території Лаври діють два собори і п’ять церков. Щодня її відвідують тисячі паломників. Молоді мами із заплаканими очима і хворими дітьми на руках, старезні бабусі, натхненна молодь, дуже розкуті іноземні гості — кожен знаходить у Почаєві щось для себе.

Залізці

Далі їдемо на південь і за 30 кілометрів потрапляємо у Залізці. (Після села Лосятин авто іде стрімким спуском — майже гірським серпантином. Ландшафти захоплюють). Основні тутешні туристичні об’єкти — руїни фортеці, костелу святого Антонія та найбільший став Тернопільської області (майже 700 гектарів). Замок побудував подільський воєвода Марцін Каменецький на початку XVI сторіччя. Потім його декілька разів перебудовували. У 1675 році в замку був доволі потужний гарнізон (три тисячі вояків), який витримав наступ військ турецького паші Ібрагіма Шишмана.

Замкові руїни є в Залізцях і нині. Цього року місцевий голова зорганізував толоку з прибирання замку. Пізніше у фортеці збили дерев’яний поміст-сцену та відсвяткували День молоді. Сюди часто приїжджають іноземні делегації (в основному — польські) — точилися розмови щодо відновлення замку та сусіднього костелу.

Храм Святого Антонія (XVII століття) знаходиться справа від головного входу до фортеці, десь за сто метрів, але за деревами його не видно. Він теж зруйнований. Та навіть у такому стані милує око. Про те, що війна не оминула Залізці, свідчать стіни храму — побиті кулями й снарядами. Здається, що старі камені досі воюють — тепер із часом та людською байдужістю.

Зборів

Тут 15-16 серпня 1649 року під час переправи через річку Стрипу потрапили у козацьку пастку війська польського короля Яна II Казимира. Козаки навіть витягли на місцеву церкву гармати й розстрілювали вороже військо впритул. Від повного розгрому короля врятувала зрада татарського хана Іслам-Гірея — союзника Богдана Хмельницького. Через два дні противники уклали договір, відомий в історії як Зборівський мир. Згідно з цим документом, на території трьох областей вперше створювалася українська козацька держава. І це була перемога.

Від Залізців до Зборова — 26 кілометрів. Нинішній невеличкий райцентр — місто тихе, провінційне. В середмісті на вулиці Козацькій розташований музей «Зборівська битва». Зліва перед входом — пам’ятник гетьману Богдану Хмельницькому, справа — дві козацькі гармати. Директор музею Григорій Баран розповідає, що приміщення для музею відібрали у комерційного банку після довготривалої тяганини. Дивно, як для України — зазвичай все відбувається навпаки.

На другому поверсі музею — невелика діорама, на якій відображені основні події історичної перемоги козацтва. Пан Григорій розповідає про все із великим захопленням. Тішиться, що він (музей) є, хай не дуже вражаючий, простенький, але там, де мав бути. І що на Білому березі, де відбувалася битва, вже немає сміттєзвалища, а стоїть капличка. І буде церква.

Від Зборова до обласного центру — 30 кілометрів, 20 хвилин дороги. Насправді, Тернопільщиною можна їздити чи не щодня і вражень вистачить на декілька років. Майже кожне містечко і кожне село цього краю мають свій замок, храм і підземний хід.

на початок

Язловець: місто поза часом

текст: Ірина ПУСТИННІКОВА

фото: Денис ТРОФІМОВ

(Матеріал подається в скороченні)

Язловець1 саме такий, яким його й очікуєш побачити: древній, провінційний, тихий. Якесь законсервоване Середньовіччя — тільки з телевізійними антенами та обов’язковими мобілками в руках у молоді. Час тут не мчить галопом, а повагом плине. Століття за століттям — він вітерцем обвіває старий замок, вірменську церкву, руїну величезного костелу. І досліджувати Язловець поспіхом не варто: щось важливе та й пропустиш. Тож будемо неспішно знайомитися з містечком, його історією та легендами.

Дорогою...

Докладна монографія американського історика польського походження Стенлі Ковальського про Язловець називається «The Town Lost in History»2. Влучно. Язловець губиться не лише в історії, а й у густих хвойних лісах над маленькою річечкою Вільховець.

Щоб краще відчути позачасовість Язловця, варто під’їжджати до нього з боку селища Товсте (Заліщицький район) Тернопільської області. Тоді дорогою в селі Кошилівці вас очікує знайомство з оборонною дерев’яно-мурованою церквою XVI століття. Міцні контрфорси роблять святиню кряжистою, приземкуватою — колись тут не лише молилися, а й ховалися від набігів зайд. Шкода, не збереглася оборонна башта над бабинцем. Громада в Кошилівцях свідома: церкву не взялися вдягати у бляшану броню, під якою пріють десятки храмів Буковини і Прикарпаття. Проте помалювали дерево в яскраво-синій колір (як роблять на Волині), а підсіння прикрасили важкою кришталевою люстрою — такі ще в народі називають «чеськими». На дзвіниці вибиті цифри «1564». За понад 450-річне життя церквиця, певно, ще ніколи не була настільки «нарядною»…

Добиратися в Язловець можна ще з райцентру Бучач та з Золотого Потоку (найдовший варіант — через ліси і гори. Краєвиди дуже гарні, але асфальт тут клали ще за царя Тимка). В обох містах є замки, тож кожен із варіантів дороги цікавий по-своєму.

Не дивуйтеся, якщо на картах радянської доби ви