Бучач — місто з характером

На характер міста часто впливає рельєф. А Бучач — місто рельєфне. Зморшки ярів та впадини низин між м’яких подільських пагорбів вже не одне століття надають обличчю міста індивідуальності. Бучач — яскравий, як його назва, і такий самий легкий для запам’ятовування. Без нього мозаїка архітектурних скарбів Тернопільщини буде неповною.

Загадки топоніміки

Звідки ця дзвінка, неначе бразильські маракаси, назва? Версій походження топоніму «Бучач» є чимало. А яка найправдивіша — невідомо. Фантасти від етимології висунули гіпотезу про кельтське походження слова: начебто було колись в місті багато м’ясників (англійською butchers), звідси й назва.

Інші стверджують, що татарською «бучач» — яма. Якщо подивитися на місто з замкової гори, то в цю гіпотезу віриш: і справді яма. Замкова гора, Нагорянка та Федір-гора обступають місто з усіх боків, візуально «провалюючи» його центральні квартали. Бучацька ратуша, за середньовічними мірками майже хмарочос, — і та десь внизу...

Найбільш розповсюдженою є думка про походження назви від слова «буча». Так називалась не лише галаслива колотнеча, а й швидка та глибока весняна вода, що затоплювала каньйон неглибокої зараз річки Стрипа...

Час заснування міста — теж загадка. Документи вперше згадують його під 1397 роком, а Маґдебурзьке право було надане Бучачу в 1515 році.

Шедевр Меретина і Пінзеля

Ратуша в Бучачі — окрема тема і головна туристська атракція міста. Без фото цього шедевру будівничого Бернарда Меретина та скульптора Іоана Георгія Пінзеля не обходиться жодне видання, присвячене українській архітектурі.

Зовні вона — підточений термітом-часом еталон барокової краси. Всередині враження донедавна змінювалося на протилежне. Вогко, темно, тісно. У нечисленних кімнатах лише по одному вікну. По центру — гвинтові сходи. Майже весь внутрішній простір займають несучі конструкції. Підвали по-середньовічному глибокі і розгалужені. (В підземеллях ратуші колись була тюрма, де бургомістр тримав особливо небезпечних злочинців і... боржників). На ратушну вежу не пускають. Навіть якщо і потрапиш туди, потім пошкодуєш: там, серед кабелів, розміщені антени стільникового зв’язку, через що рівень опромінення на вежі значно перевищує допустимі норми. Є надія, що під час теперішньої реконструкції апаратну перенесуть до підвалів ратуші, а поки що споруда вдяглася в риштування, неначе гусінь в кокон...

Чим зараз справді зможе пишатися бучацький магістрат, так це новеньким баштовим годинником, виготовленим львівським майстром Олексієм Бурнаєвим...

Як важко бути скульптурою

Нижня двоповерхова частина ратуші має невисокий парапет і великий фігурний фронтон. Розібрати, атланти чи каріатиди підтримують на кремезних плечах п’ять балконів на західному фасаді, зараз важко: відбиті руки й голови, пошкоджені торси. Здається, все-таки атланти. І правильно: не жіноча це робота — балкони тримати.

Атлантам ще пощастило — нехай інвалідами, та до ХХІ століття вони дожили. Значно гіршим є стан скульптур, які колись прикрашали ратушу. Достеменно невідомо, скільки фігур виготовив Іоан Пінзель для магістрату: 17 чи 24. Кілька з них не пережили пожежі 29 липня 1865 року, коли згоріло 200 будинків, церква та синагога. Народ переповідає, що хтось з НКВС-них бонз радянських часів потішався стріляниною по скульптурах просто з вікна свого помешкання...

Перед тим, як вдягнутися в риштування, ратуша налічувала з півдесятка покалічених часом та людьми фігур. При всьому бажанні розгледіти в цих шматках каменю описані краєзнавцем Григорієм Логвином в 1960-ті скульптури Нептуна з тризубцем, Геракла чи Давида, що вбиває велета-Голіафа, було важко...

Кіно і німці. А також євреї

Час озирнутися навколо ратуші. Поблизу — «єврейський квартал». За міською легендою, один з бургомістрів Бучача багато десятиліть тому програв цю ділянку землі євреям у карти. В одному з будинків цього кварталу 17 липня 1888 року народився майбутній нобелівський лауреат (1966 рік), видатний єврейський прозаїк Шмуель Йосип Чачкес (Агнон). Тепер маленька вуличка між Стрипою та ратушею носить ім’я видатного земляка, одним з найвідоміших творів якого є «Гість на ніч» (написаний 1939 року)... Сам Агнон, що емігрував у 1908 році, у Бучач так і не повернувся.

З Бучачем пов’язана ще одна знаменитість зі світовим ім’ям. Тут жили діди-прадіди винахідника психоаналізу Зіґмунда Фройда...

Мальовничий, хоча й затісний ринок в Бучачі так і проситься в кадр, і дивно, що кіношники нечасто звертали увагу на центр міста. Але й тепер старожили розказують, як на початку п’ятдесятих в Бучачі знімали фільм. Тема була вибрана актуальна: щось там антибандерівське. Чи то знімальна група вирішила зекономити на гонорарах для масовки, чи то потрібні були документальні кадри, але деякі епізоди фільмували на міському базарі прихованою камерою, так, щоб простий люд не помічав. Ну, і назнімали...

Василіяни на Федір-горі

Якщо з ринку податися містком через Стрипу по вулиці Міцкевича, попереду виникне василіянський монастир на Федір-горі. Саме тут колись знаходився прото-Бучач. В цій місцевості археологічна експедиція в 1924 році віднайшла рештки трипільського поселення. Чому гора називається Федір, пояснює легенда. Начебто в часи, коли міська ратуша була ще дерев’яною, бургомістр наказав замкнути на верхньому її ярусі трьох майстрів, що спорудили магістрат — щоб нікому іншому не побудували таку красу. В’язні були майстрами на всі руки і зробили собі крила. Політ першого з них завершився трагічно: хлопець впав до підніжжя ратуші. Другий долетів до Стрипи і теж упав, втопився. І лише третій, Федір, долетів до пагорба над містом і лишився живий.

На початку XVIII століття Стефан Потоцький отримав від львівського архієпископа дозвіл на запрошення з Литви у