Село. Село на Покутті.

Село розміщається, як напевно усюди, між горбами. Край Покуття, край двох великих річок. По сходу сивий Дністер по правій юний, молодий Прут. Решту потоки, більшість свої води зливають у Прут та Дунай.

Дністер спокійно іде на сповідь до Чорного моря.

А все решта земля, грунт. Грунт не земля, родючий коли за ним глядять.

Ну а вже як дощі, то ніби із відра, громи та повені не випадковість. А болото то таке файне, напевно лише тут.

Люди, це та сама земля, горбаті, зашкарублі руки, робота круглорічна. Зима – іній. Весна – процес, літо то взагалі файно, а осінь лише встигай до снігу зібрати та впорати. І так з року в рік. Таке нам файне Богом дане.

Раніше у мочарах мочили коноплі, де маса п’явок. Ремісництво примітивне ткацтво, теслярство та земля.

За п. Польщі пан, який був заможніший, дозволяв віддати, не дуже родючі земля під посадку лісу. Таке і в цьому селі. Це не ліс, це хащі з великою дрібновидністю дерев з усього регіону навіть з далека.

Стоїть над селом, як охорона висока гора Могила. Багато про неї легенд, але при погоді, особливо після дощу з неї видно, Обертин, Городенку, Снятин, Чорногір’я навіть Коломию.

Той, хто творить

добро та красу, той

немає дорожчої оцінки

на землі.

Народ осяяний пам’яттю –

не здоланний

У житті немає перемог –

є ті хто вижив.

Мистецтво завжди має жерців

але великомучеників в десятеро більше.

Ну а природа – велика творча майстерня.

Там є все завжди гарне, а то треба уміти з любов’ю, бо без любові трохи гірко.

Велика Вітчизняна була жорстока, найжорстокіша за весь час існування людства.

Перемогли тільки за те, що не втратили лагідності та співчуття між собою.

Жорстокість ніби не прижилася.

Пам’яті дощеві!

Що сине за ніхтем. Я тебе не окривдив, я тебе не обмастив, я здурив тебе ну! Ну! Возьми мої руки!

Возьми та подивиси. Як не тямиш, то все одно, возми та подивися, бо там брехні та зради – що сине за ніхтем.

Продовження про руки в с/г, художні, скульптора, ювеліра великого-великого.

Надія про руки, тонкі грубі, сильні, хворі, музикальні а тут вся правда та кривда все, що синє за ніхтем.

А на складі роздають. Все нове, можно поміняти, можно поміняти все.

Що навіть руки!

Навіть руки!

Вищої мірки не має. Бо там місця не має, що синє ніхтем.

Нашим рукам подібності не є!

Діти прислали вітання.

Багато знають люди, як на душі в людини, яка ціле життя, не розгинаючи спини працювала, як в дитинстві так і дальше і дальше. А дальше.

Ну а коли, лишилася сиротою в 10 років – все почалося, злидні, докори від мачухи, поневіряння.

Кусок поля обробляли, орали, сіяли, возили, було не легко, а дальше молоденькою заміж.

Трудне то було, не дуже веселе весілля, але було.

Пішли діти (була затримка через перевантаження – був навіть сумнів).

Надія та радість. Час часу різниця. Діти пішли в школу. Хатня робота, город, якась худобина. Праця, праця!

А тут ще війна. Якого горя завдала усім, було гірко, навіть дуже гірко.

Повернулися тато із війни, пошкоджені, але живі.

Радість та сльози. Мало вчений, але "Сократ". Надивився чоловік на світі і рішив – дітям треба вчитися. Дальше працювали. Але уже там де треба.

Діти розлетілися. Хто куди.

Приїхали, писали, було всяко.

Повлаштовувалися, по мірі можливості, у світах а час ішов. Усю інформацію старий, через великі лінзи, читав. Вітав дітей з святами, давав відповіді. Чого наступила старість. Не стало письменного, залишилася одна старенька "чорна пташечка".

Де тільки не сидить, то на воротях, на призьбі – крутиться, не знає, що робити. Сумно та гірко. Щоденно з ключем від почти, заглядає, а там все тільки газета в навантаження виписана до пенсії.

А вже як є якийсь лист, то обливається душа радістю, місця в хаті не має, тріпоче, цілує, радіє.

А що написано не знає. Біжить на ворота, заглядає, машини їздять, а піших мало.

Ідуть сусідські діти із школи, мати не дочекаються.

І тут обсядуть чужі жовторотими, розберуться у почерку і розкажуть старенькій матусі усі новості про що написано.

Сяде, притисне листівку і радості до наступного листа.

А вже, як хтось приїде, то усю інформацію і час коли прийшла не наговориться.

Трохи гірко, але це так в житті. Кожен час залишає свій слід. Так і цей факт – результат часу в селі на Покутті.

с. Задубрівці 1988.

На базарі в Коломиї

(причка)

Вуйно, зачекайте. Та зачекайте! Вуйно! Ви любите Бога?

Що ви сказали?

Чи ви любите Бога?

Вас я е знаю, а що Ви таке питаєте. Що би то могло це значити? Гей якесь таке?... Та хто не любить?

Та ні, бо зараз такий час, що верх бере недобрий, а Бога кривдять, його треба любити, – читати Біблію.

Я би читала Біблію, але не вмію навіть читати газету.

Ну то треба слухати, що говорять люди!

Я знаю, що роблю, каже вуйна. А Ви напевно агент?

Так, так. Я проповідую і закликаю.

Подумала собі, подумала вуйна так каже: "Не той мені уже вік, аби я ще піддавалася Вашій просвіті". У нас є свою святість і її не зраджуємо.

У Коломиї на базарі ліниво розсунулися в хустках дві куфайки і бесіда змовкла.

02.05.88

"Шлюб в реанімації"

Де комусь може вкластися таке в голову.

По Великодні чудова погода, життя відновлюється, радіти та веселитися.

А тут лежить молоденька, майбутня жіночка, невістка, мати в палаті, де хворі надії на життя не подають.

Знівечену, побитою,