Появилися почуття, якісь щоб поцілуватися.

Та раптом (може ні) але швидко наступила із заходу темна хмара, страшна. В одну сторону нахилилася наша нива недозрілого колосся, житнього моря.

Так. Це війна… Уже, по осені всіх чоловіків із села мобілізували (шан дарували). Залишилися лишень старенькі, маленькі та матері.

Наш юнак не мав призивного віку, але повістка. Там, там такого дня явитися до військомату.

Проводи… За столом. Сидять "рекрут", мама та молоденька дівчина. Мама благословить сина, щоб щасливо повернувся з войни. Речовий мішок на плече, уклін, перехрестився тай у двері. До воріт сина мати провела (бо дальше не годиться), поцілунком попрощалися.

Дівчина, як годиться у селі (рекрута виряджають на край села) провела сама, трохи постояли, поцілувалися теж.

Чекай, може вернуся.

Пройшов великий час. Зима. На воротах виросла верба, не розчесана, чорна там де залишилася мати. На краю села виросла висока, струнка тополя (де прощалися із дівчиною), тільки вітер постійно турбує її гілля, створюючи не здійснену мелодію щастя.

Замело. Лишень на воротах, від вітру на не прометеній стежці фіртка рипить.

А старенька фіртка рипить до тепер.

Святиня у сусідньому селі, у нас на Україні.

До весілля усе приготовлено. А готовилися, як належить (по мірі можливості, як у кого). Уже готовилися до шлюбу, почали завивати молоду. Одежа, по регіонному звичаю, багато!

Пісні, все за звичаєм. Одіту дівчину прийнялися надівати корону – фату.

Коли забігає, чи то комістриня, чи кухарка, чи староста, може і інакшу посаду мала?

Її слова: "Шановні гості, все що видити нате Вам пакетики та розбирайте усе, що приготовлене на весілля. Весілля не буде – молодої померла мама, яка дуже хотіла видіти щасливою свою дитину.

А молодий навіть сорочку весільну не вбрав (не встиг одіти).

Почалася друга робота. Весілля не було. Був похорон… молоді залишилися жити дружньо. Завелися сім’єю при здоровії. А люд цінить та хвалить дітей, що добре виховані та зберігають честь батьків, святість та традиції регіону та України.

Хай їх Бог береже.

Осінь 2004р.

А мати марить напевно.

Спочатку сон. Дзвінок до квартири. День. Відкриває, а у дверях у повний ріст стоїть син.

Та ти помер. Ні я іду на роботу. А їсти взяв і ключі у мене.

Не треба, я і так прийду. Будьте здорові, я пішов.

Це варіант був сну.

Другий випадок.

Майже літня хатина, стара сільська хата.

Перед вікнами сидять мама із дочкою – матір’ю сина.

Дивіться, що Ви не видити? Слова молодшої мами. Дивіться сидить Ігор на лаві.

Оглянулася. Ні на лаві ні на кріслі Ігора не було. Мамі мариться. На протязі одного року два похорони. Спочатку чоловік, а дальше син. Оба були на роботі в Чорнобилі. А жінка, мати марить. Ходить як привид, не говорить ніз ким, лише думає, чого така нещаслива.

літо 2004.

Жива вода.

Без води, слова знайомі "ні сюди і ні туди".

Вода, це вода, вона не брат та сестра вогню. Але сила, це велика сила. Це просто страшна сила.

Цю силу хтось має забагато, а дехто навіть не має ложки. Ну і дальше про це…

Дай Боже здоров’я тим хлопцям (з якими зустрічався), що може до 30-ти може більше що викопали стільки криниць.

А тут одну одну. Її необхідну. Дуже необхідну треба викопати. Вода повинна бути чистою, здоровою, смачною. Не для журавля, а для всіх.

Це знає той хто н????? з Божим благословенням, холодної, здорової, живої води.

Є на світі природні джерела, природні, де не треба копати, джерело б’є із самої землі. А тут прийшлося копати.

Місце вибирали довго, свердликом, вербою. На подвір’ю (на току), майже 100 років криниця була, але великі дощі, великої стихії 1954р. стареньку криницю із перегнилими цембринами закрутило. Видіти це було гірко… господарі залишилися без джерела. Час був не багатий. Бо навіть жнив не було. Все у кланях зросло. Бо на стерні навіть худоба застрягала на черво. Витягували кіньми. Середина жнив. Колосся збирати було категорично заборонено. А уже як приїде на коні, на польовий, а урядник, позабирає мішечки. У вечір до контори батьків штрав за худобу, що паслася на стерні колгоспу, та за дитину, що збирала колосся.

Це було відхилення . дальше знову про воду.

Було гірко. Ходили через дорогу (вулицю) до третього подвір’я, там була під великою грушкою, файна криниця і з доброю водою.

Дальше надоїло одним та другим. Сусіди були чесні, але другий раз, сидять собі за столом, а там двоє дівчат на відданню. А тут порожні відра. Було попередження. Рішення "сімейної ради": будемо копати.

Цемент та рури (одинадцять чи тринадцять) цибриня уже є.

Є форми треба шутер та вода, бляха.

Великою бочкою возили воду із Млинівки (була повноводною) із Чнили, ні із "Греблі".

Рур зробили, місця багато вони займали. Шукали воду, одне місце камінь, друге, третя. Пішло. Склепали валок із двома ручками. День за днем, позмінно, штих за штихом і у глиб.

І тут не, що не може ніхто забути. Це пам’ять.

Відро з глиною витягалося тай висипалося на току (подвір’ї). велику гору насипали, ніби могилу. Але то добре, буде чим мастити хату та під. Було перед полуднем. Процес ішов. Тато у ямі. Тягнемо відро із глиною. Беру відро (путню) відчепив з гачка, а путня зривається і летить туди де