І на чужині бог бороне добру людину. Бог є бог. Дякуємо.

5.05.90

Вірьте, або…

Було життя молодих людей, яке передбачало велике щастя. Вона: Марця, Марія, Маруся родом і всім із Землі. Як кажуть люди, що з дому вірила в багато. Землі, сонцю, - вірили свято. В кожному вулику, вікні, коридорі в кожних помислах людина хоче бачити завжди щось щасливе, майбутнє. А що може бути щасливішим їм обом (батька та матері) щоб ще хтось побачив світ та був щасливий. Зрозуміти можна, що ланцюг життя перервати ще нікому. По всякому зумілося, але і хотілося одним словом щоб жилося. І було… Двоє… Маленькі, гарні, чемні, дай їм боже усього!

А дальше Боже, Боже! Молоденька мама занедужала, тай дуже швидко, царство їй небесне. І треба в "цьому горі появляється брудне "яблуко". Брудне і недобре. І з своїм приходом до цієї убогої хати своїми бесідами, та докорами почала вершити свої порядки. Для спокійного свого життя, доводить до гріха тата до двох дітей. Задурманений світом рішився віднести дітей до залізної дороги, що проходила недалеко, поставлена ще старою Австрією. Колія, поїзд як годиться ішов по графіку. Прив’язавши дітей до рельс "тато" тікав дебрями подальше, і щоб швидше не чути і не видіти що виробив. То було ще дуже темно. В вухах тільки звук локомотива та світло яке появилося на горизонті.

Поїзд зупинився в одному метрі до прив’язаних дітей. Дітей забрали і поїзд поїхав дальше. Ні машиніст, ні його помічник до кінцевої станції не розмовляли. Заявили про ситуацію в дорозі. Почали брати справки про те що сталося. Дані бралися окремо в різних кімнатах. А сталося так. Світло локомотива зблідло, а перед машиністом на віддалі появилася велика постать жінки в білому. Вона бігла на зустріч поїзду і махала на зупинку.

Чи привид, чи в натурі, машиністам стало дивно. Фігура приближалася і зменшувалась так що можна було розглядіти конкретне обличчя і вираз.

Зупинивши локомотив рульові вийшли до жінки і замість неї побачили двох прив’язаних сплячих дітей. Показання обох залізничників були однакові. Може було б на цьому закінчити справу. Але гріх ні в душі ні між людьми довго не заховається. До хати зайшли люди. Офіційні та оба, машиністи. Де Ваші діти? Було перше питання. Але тут сталося неймовірне. Перед шлюбною фотографією закам’яніли, завмерли машиністи. Ось ця жінка в білому на зупинила поїзд. Так, так. Де ти світла і мила мудрість людська?

Маленька небилиця, або…

Споконвічна земля натерпілася, не віриться, чого тут не було? Знає лишень сонце та великий черпак неба, високий синій, що накриває усе село, усі хати, хати а там люди. А люди – це люди не мухариці. Кожна людина, ????? а закон один – виживання. Це багато, хто як думає. Хто рано піднімається, більше з нічого щось зробить, то пліт поправить від сусіда, від курей тай трохи самозадоволення. Останнє у цього народу майже не було. Рамен жили по сонцю – бо годинник мав лише пан і то австрійський, або швейцарський, що дуже уважався. А взагалі город, гноїти, брати, засаджувати, ?????? і т.п.

По мірі можливості збудувати хатину (частіше толокою із саману) де родилися дітки здоровенькі, хворобливі. Лишень весна – налетить пташок, різних звуків, розмірів та кольорів. Дерева зазеленіють, сади зацвітуть, а особливо коли зацвітуть акації село ніби у великій молочній ванні і запахом присолодкого меду.

У людей праця та спогади про зиму, коли звучали ворони, сороки, горобці та синички.

Каркання ворони розуміли, скрегіт сороки розуміли як застереження, небажання. На самім горбі серед села століть може два (усі старожили пам’ятають її великою) стара грушка. Били її громи, дощі та бурі, а весною ніби фата селу, кругленька, кучерява, весняний цвіт, берегла найдовше, щоб і старе та мале бачили її здалека та милувалися її красотою.

Так тут і заскреготала сорока в одному та другому садку. Дивіться, дивіться – ідіть гасити…

Якась "біда" розклали в старенькому дуплі грушки вогнища. Хто грушку садив, ніхто не знає ну а вогнище розвів догадуються. Палала, горіла довго, лише червоні язики та чорний дим вітер розчісував як ніби коси старої вдови. На це не бажане диво дивилися люди із 4-х кутів села. Дітям було не звично, а люди, кому вона заважали. А вороння та сороки продовжували свої симфонії. Це було теж попередження що це не кінець.

Народ є народ, люди усі свої кожен знає один одного, як і чим живе. Об’явився на одному куті "вундер" хлопець. А ще пенсіонери майже в кожній хаті одне, двоє а то і троє. Хто по віку, хто по хворобі.

І тут "вундер" почав проявляти свою спосібність. Почав нишпорити по схованках господарів. Одне, друге, третє пограбування, навіяло страху серед людей.

Наш "герой" випитував у ровесників молодших скільки для чого та де бережу збереження тої убогої пенсії. В одній сім’ї сталося неймовірне. Безробітний син, хворий від народження розказав про свою сім’ю. І грошей не стало. Тато першим виявив, що