Нашого хлопчину ця біде теж не обминула, бо заклявся, не буду писати портрети.

Наш хлопець попадає, не без допомоги сімейної медицини, до лікарні. У лікарні такої натури що ніде подібного не зустрінеш, не знайдеш.

Організм губка. Ловить усе, що видить. Цього не дуже потрібно було, а губка набралася. Малювало зблизька та здалека, молоде, старе, старше, хворе. Записувало заборонені співанки.

Така процедура відбулась двічі. Визволення було не легким. А вдома "якщо твої малюнки будуть видіти десь, то зробимо, що тебе вишлють не лишень з міста, а навіть із області. Ми знаємо куди звернутися.

Тут у хлопчини явився страх. Свої знання композиції, кольору повернув в дитинство (там де була чистота та душа).

А собі сказав – лише через природу відтворювати образ, звук, колір, щоб ніхто тупий не побачив ізьма докору.

Хлопчина дякує Богові, що лишився живий та творчий, видить сонце, а губка дається знати.

Із спогадів 2004р.

До цього часу несу.

В який раз не хотів стати на розмову. Ну а бесіда ось про що. Не на старій і італійській війні, ні на Великій Вітчизняній (що була 2-ою світовою) саме така велика страшна та не мені уміти все, а враження думання про жах, про силу виживання, силу життя що поборола смерть.

Так це сила природи, може не мені цінити цю силу, це сила величезної планети світлої (нечистої навіть форми не залишилося). Дальше друга розмова.

У 40-х люди пережили війну до 50-х – страх та результат війни залишився у свідомості, крові та надії. До 90-х – жили війною, але час почав забирати пам’ять. А це значить що люди не повірять в майбутньому, що таке було.

Час брав своє. Не спати, до роботи, до науки. Проблеми та каламбур. Бігом, бігом, старші з пам’яттю вимирають.

Це не акварелі, але майже. Не стану мовчати, як дітей, онуків, вояків, не підготовлених забрали туди, де не потрібно було бути нашому військовому. Він був не один, було багато сотень.

Не велику вершину, не найвищу, але без дерев. Сумні, сухі чужі гори, глядіти треба всюди, бо вони ніби говорять. То не життя, а виживання. Тут відділення, прийняло пост не тижнів два, може більше, поки не прибуде зміна.

Кормилися сухими продуктами. Милися високим небом, дощем, якого ніколи не було за цілих два роки.

Воду мали з собою та дуже економили. Вода була дорожча за кулі в ящиках автоматів та двох кулеметів.

Єдиного по "конкурсу" готовити їжу призначили чемного, мовчазливого, скромного другий раз дотепного.

Прізвище та ім’я забувся. Хлопчина готовив сніданок, обід, вечерю, трохи пізніше чим в частині, але ніби смачно.

Прибираючи польовий стіл, миючи посуд, відходи у викопану ямку і так щоденно.

Десь через тиждень наш "герой" викидаючи відходи, у ямці побачив три чи чотири черв’яки, подібне на гадя. Викидав дальше, а не признавався нікому.

Десь через тиждень наступили хмари. Небо грозилося дощем, якого чекала земля та люди.

Кульмінація.

Наш "герой" регулярно виносив відходи їди.

Уже сутеніло. Лишень нахилився до ямки, де викидав відходи наш хлопець, як більше метра та товщиною в добру руку, накинулася гадина, таки гадина.

Обметалася навкруги шиї і своє головате закінчення "представило" перед очима нашого "героя".

Не відпускала хвилин двадцять. Відпустивши навкруги уже темніло.

Зайшовши в намет… Жах узяв. Лампадка горіла. А дванадцять хлопців, лежали мертвим. Усім до демобілізації лишалося 2 тижні.

Я винен! Я винен! То душмани. Крик не допоміг йому. Ого! До цього часу у нашого героя не лише у сні, а щоденно друзі, та його спасителька перед очима.

1995р.

Завезли до Монголії.

До цього часу моляться матері гвардії майору, який прибув із службою по набір рекрутів для непотрібної війни.

Прислали із Кабула, може десь поруч. Комплектували два взводи, здорових, симпатичних, середніх розвитком, із двох чи трьох областей.

Проводи не радісні. Матері: "Куди забираєте наших дітей?". "С песней" автобуси до залізнодорожного вокзалу. Останні погляди очі в очі. Сльози. Майор строгий. Це щось не добре.

Цілих два вагони, по дорозі мали заповнити, третій, що був порожній прогеплений в кінці ешалону.

Подали гудок про відправлення. На наступному вокзалі уже чекала група вояків доукомплектувати третій вагон. Майор із сержантами прийняв, посадив, розмістив а сам кудись щез. Поїзду по графіку. А майора немає. Відчипають 3 останні вагони і в розшуки "купця".

Знайшли ледве живого. П’яне, сміється, сміється. Три вагони із свіженькими, не вишколеними бійцями загнали на Запасну лінію. А майор як засміється, аж вагони здригнулися. Усе, усе. Ідемо із запізненням 1/2 доби. Куди вояки назначалися поїзд пішов. А цей резерв куди? Та в Монголії теж не порядок. І так замість Афгану ми через два тижні у Монголії. А там уже відносно порядок, не стріляють, поміняли своїх, присвоїлися не догадуючись що сталося. Пізніше узнали. Наш майор прибув за нами із Афгану, запив, бо не хотів повертатися та нас зберегти. Арештували, лишили звання, судили, вирок страшний, але не здійснений, бо війська вивели з Афгану через рік.

Наші матері до цього часу молять Бога за здоров’я та розум пророка майора, ім’я та фамілію тільки знає КДБ, а діти та матерів нашого краю узнали через 2 роки (від Василька ПЕД, учасника)

1990р.

А "Галинку" не врятували.

"Галинка" це телятко, не просте телятко. Назвали самі. Вдалося по кольору, по формі (що лиш проявлялися), але зовсім мала. Мама поважна, гарна. Звали її