Чемна була, слухняна, гарна, інтелігентна. Що в ко?????, на пасовиську (шанці коло дороги та ще десь) але "Зірка" мала слабий бендух. Дуже часто вдувалася. Кілька разів спасали. Трохи час від часу виходила.

Була у "Зірки" сестричка "Катерина". По кольору не була як "Зірка" не оранжева, простий, гніда, а ця біла. Нігде такої не було, не на вулиці, але навіть у селі. Ніяк не могла відігатися тай стала "Ялівкою" не поправлялася, не вдувалася. Але файна.

Ну а дитя "Зірки" то ні словом сказати та не описати. Гарна та надії було не менше. Любила дуже яблука. А геть подібне на маму. Буває десь забіжить у "шкоду" де сваряться, кричать, обзивають.

А тут лишень свисну один раз або два, телятко тут, як тут. Скільки від колгоспного польового мало бути штрафів, а тут "ні чіє" біля мене і відчуває, що була у шкоді.

Та таки не судилося маленькій замінити маму.

Осінь лишень рання. Стерня засіяна двохрічною конюшиною. Тут осінню випасають худобину.

За коротенький час, під вечір, мама "Зірка" швиденько набралася молодих, уже при росі, листочків конюшини, що почало її здувати. Бігом додому. скликав людей, час іде, та назад у Гнилу (поле-лан).

Батьком швиденько передали, вони робили далеко у полі. корову-маму "нагодували" прогнали, спасли, ну а маленьку пригнав. Лівий бочок на 10-15см. вище хребта, бігла хитаючись, таке кругле аж не файно.

Був уже лікар-ветеренар (старенький, як світ, бувалий, ще австрійський). Через вилкі лінзи, дуже давних окулярів, вийняв з чумайдана свого необхідне начиння і приступив.

4 пальці від хребта, долоня від ребра (трубка в трубці, різким ударом, рухом, влетіла в живіт нашої "Галинки" внутрішня трубка). То було все, повітря не виходило. То було не все.

Пригнав "Катерину", якій не шкодило пасовисько. Маму-корівку, як після пологів ледве переплітаючи поги, загнав до колешні (стаєнки).

Ну а "Галинка"… Вуйно Митро взяв кому (це видів одним оком) було уже темно, горіла свічка. Більше нічого не видів. Додому появився на третій день.

Уже не гонив пасти, а тепер немає кого. "Зірку" за другим заходом продали в Городенці. Катерину здали по середній категорії. "Галинки" не стало.

Так я закінчив в с/господарстві, та вет/академії свою долю!

З 19159 до сьогодні.

Лист навіщо, та нікому. А може!...

Листа комусь послати не довго. Скромність та велика біль душі, чи потрібне це комусь? Мають свої клопоти, а тут можна стати байдужим. Звертаюся до живих, хто пам’ятає, а ще кому боротися за рідне, дороге, боляче. Немає живого тата. Немає. Але тато є, завжди з нами, коли добре, весело, коли горе, коли потрібно поради.

Тато є тато особливо у живих (де доля розкидала по різних адресах). По мірі можливості всі до домівки що побудував нам тато.

Поки були живі то усюди був ????? порядок, як "Мойсей" час по часу відвідував усіх, де його чекали завжди, та був любимим у дітях. А сам був з і????? (великий хрест). При бесіді уже за столом – дітям було "зась". А розмова безкінечна, від вечора до пізньої ночі.

Не стало нашого ветерана війни, праці. Залишилася пам’ять. День народження, день прикрості, славний день перемоги, повернення із війни.

Саме прикро, що залишилися старенька мати (ненька) з незадовільною опікую від дітей, які по мірі можливості стараються.

Один випадок. З’їхалися усі, мамина розмова: "мене забули усі, негре у списках мене немає". Послухали, подумали то так напевно має бути.

А іде травень 55 від Перемоги. Хто знав – не знав людину, яка від втоми спочиває.

Розмова. Видали, що приємно, буклет-книгу про історію села.

А в книзі-буклеті серед селян в списках учасників ВВВ нашого тата не має.

У кожного із нас як талісман бережуться воєнні та ювілейні медалі. Тай ми – воєнно зобов’язані чесно віддати себе збройним силам. Стали воєнними та цивілізовано творчими, спеціалістами. Скромне звернення. Господи! Збережи увагу до нас ветеранів, увагу влади до справедливості, до життя. з великим болем, жалем, шаною та поклоном землі – нащадки великої людини.

02.2002р.

Осінь 44.45

У селі та на околицях не спокійно. У страху та взаємодопомозі люди трималися. А тут 1943-1944-1945. (Хата, мати та три незаміжні доки). Ніч. Акуратний стук у вікно. Хто? Відкривай, є справа!

Входить один, двоє, напевно були на току.

Одівайся! Ось тобі "сфету" (естафету) це не так далеко. Ти там була у неділю. Паром тебе чекає.

А це не далеко 10км. може менше. Полем до парома, а там дальше.

Болото, темно, городами. Хащем, та по пам’яті на польову дорогу, щоб не попасти у бездна. Поле страшне осінню, ну а зимою завжди брався блуд і часто гинули люди.

Розмова давня, що ніби то тут була цивілізація, містечко завалилося. А люди були не звичайні, дуже великі ростом і одежа була не типова.

Залишився один насип у яру, ніби могила останнього мешканця. З цими і подібними думками наша "Василина" спинилася біля парому. Привіталися. Ти усе знаєш. Що робити? Так! Ще далеко. Стук у вікно. Хто? Відкрила.

Чого? Ось це на п’яте село. До дня! Тебе там знають і чекають. Залишися у хаті, там хворий 10-річний син.

Пробив ногу на ковіньку, суха була. Забав його трохи. Я пішла. Малий ридав від болю та жалю, що мама не пожаліє, не простилася та пішла.

Наша Василина з каганцем, знайшла квасний