За останні десятиліття в Україні різко зросла так звана маятникова міграція населення (доїзд на роботу, навчання). Вона стала масовою, в багатьох великих, більших і найбільших містах, У деяких з них 10 – 25% і більше зайнятого в їх народному господарстві населення становлять жителі приміських районів.

Проведені оцінки дають змогу вважати, що тоді, коли маятникові поїздки здійснюються на невеликі відстані та не викликають помітних негативних економічних та соціальних наслідків, їх слід оцінювати позитивно й розглядати як дійовий фактор економії матеріальних, трудових і фінансових ресурсів на розвиток соціальної сфери. Це призводить до посилення територіальної концентрації промисловості та інших галузей економіки, а отже, до появи нових робочих місць у міських поселеннях (при відсутності там потрібних резервів робочої сили).

Такий підхід до оцінки маятникових міграцій сприяє позитивному розв’язанню ряду важливих завдань розвитку регіонів. Йдеться про можливість скорочення витрат на соціальну інфраструктуру в містах за рахунок використання частиною зайнятих в них працівників того житлового фонду та інших об’єктів сфери обслуговування населення, які вже створені в приміських районах. В умовах небезмежних суспільних можливостей названі мотиви відіграють важливу роль при оцінці економічної і соціальної ефективності трудових маятникових міграцій населення. До речі, такі маятникові міграції широко практикуються в розвинутих країнах світу.

Одночасно трудові маятникові міграції поряд з позитивними мають у наших умовах певні негативні риси. Так, вони часто призводять до значних втрат часу при переїздах, викликають транспортну втому, обмежують можливості всебічного розвитку особистості, підвищення кваліфікації, виховання дітей і догляду за ними, а крім того, негативно позначаються на працезабезпеченості приміських районів, сприяють прискореному зростанню концентрації господарської діяльності у великих містах.

Відомо, що трудові маятникові поїздки виникають під дією різних соціальних, економічних та демографічних факторів. Винятково важлива роль тут належить соціальним факторам, оскільки йдеться про оцінку явищ і процесів, які безпосередньо стосуються інтересів широких верств населення.

Всебічні дослідження соціальних мотивів, що спонукають людей брати участь у трудових маятникових поїздках, дають змогу виявити реальні причини, які найбільш істотно впливають на особливості цих багатопланових соціально-економічних процесів, проводити потрібне в таких випадках розмежування маятникових міграцій на раціональні й нераціональні, більш дієво регулювати їх.

5. ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ. СИСТЕМА РОЗСЕЛЕННЯ. УРБАНІЗАЦІЯ.

Розселення — розміщення населення на території та форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна вирізнити такі головні й найпоширеніші його форми:

Дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір'ями — садибами, яке наближає людей до місць праці — земельних ділянок, лісів, мисливських угідь тощо. Найвиразніші приклади дисперсної форми розселення — це хутори в Україні та поселення-одно-двірки фермерів у зоні гомстедів США.

Дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною формою сільського розселення у більшості країн світу. Розміри сел та їх розміщення значно різняться залежно від країни.

Місто як найважливіша форма міського розселення.

Промислові поселення, які не «доросли» до рівня міст. Найуні-версальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом поселень є зосередження гірничо-промислового населення (селища шахтарів і рудокопів, золотошукачів, робітників нафтопромислів та будівельних кар'єрів). Другий масовий вид промислових поселень пов'язаний з переробкою деревини, третій — з переробкою сільськогосподарської сировини.

Поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості). Функції службових поселень (найчастіше невеликих за розміром) завжди вузькоспеціалізовані. Історично вони з'явилися лише за умов розвиненого суспільно-територіального поділу праці.

Розселення кочових народів, коли постійні населені пункти зазвичай відсутні, а кочове населення має лише тимчасові стоянки — табори. Кочівництво — це форма розселення із специфічним господарським побутом.

Зазначені форми розселення далеко не завжди існують у чистому вигляді, вони часто утворюють численні мішані та перехідні модифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком продуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог життя.

Основними чинниками сучасного розміщення населення по території держави є економічний, природний та історичний. Кількість населення в різних областях України неоднакова і, крім наведених вище чинників, залежить від їхньої площі. Найбільше його в Донецькій, Київській (разом з Києвом),Дніпропетровській та Харківській областях.

За густотою населення окремі території України також істотно відрізняються. Найгустіше заселена Донецька область, найменше — Чернігівська. Досить низька густота населення в поліських і степових областях України. Дуже нерівномірно розміщене населення на територіях таких областей, як Луганська, Запорізька, Закарпатська, Чернівецька, а також Автономної Республіки Крим.

На кількість і розміщення населення України мало вплив і організоване владою переміщення населення з менш економічно розвинених областей у великі промислові центри і райони, а також повернення на батьківщину репресованих комуністичним режимом народів, зокрема кримських татар у Крим.

Упродовж XX століття природні чинники, що визначають кількість населення нашої держави і особливості його розміщення по її території, поступово втрачали своє значення. Але і нині вони все ще мають певний вплив на ці показники. Так, у наш час найменша густота населення характерна для північних районів країни, де найвищий коефіцієнт лісистості території, значна заболоченість, ґрунти мають низьку родючість. До таких регіонів належать північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської,Чернігівської та Сумської областей.

Природні умови визначають низьку густоту населення також у високогірних районах Карпатських і Кримських гір. Це стосується окремих частин Закарпатської, Львівської, Чернівецької областей та Автономної Республіки Крим.

Низькі показники густоти населення і в посушливих районах степових областей. Найнижчі вони в Херсонській області