- продаж валюти тієї країни, стосовно якої спостерігається падіння курсу, із офіційних резервів центрального банку. Це збільшить пропозицію цієї валюти і зменшить її курс;

- стримування імпорту та заохочення власного експорту;

- валютний контроль: вимога продажу заробленої експортерами валюти в державі. Пізніше держава розподілить отриману валюту між імпортерами. Однак такий захід може зменшити зацікавленість у виробництві та експорті;

- відсоток за інвестиціями, що його можуть отримати іноземні інвестори, вклавши капітал в економіку країни. Чим вищим є цей відсоток у порівнянні з відсотком, який можна отримати в інших країнах, тим національна економіка є більш привабливою для іноземних інвесторів. За умов більшої привабливості вони формуватимуть додатковий попит на національну валюту країни, у економіку якої вкладають капітал. Слід зазначити, що Україна може вдатися до першого заходу з певними обмеженнями. Адже після розпаду СРСР вона не отримала відповідної частки золотого фонду, а резерви Національного банку є недостатніми. Джерелом їх поповненням у 1995-1998рр. стали кредити міжнародних організацій. Додамо, що якраз використання цих резервів допомогло утримати курс гривні під час фінансової кризи в 1998 році. Саме в цей період зафіксована девальвація гривні на 80%. Щоб призупинити знецінення гривні, Національний банк України витратив 1,6 млрд. дол. з валютних резервів. На кінець року обсяг резервів становив лише 0,9 млрд. дол. Аналогічна ситуація спостерігалася і в листопаді 2004р. В цей період Національний банк витратив близько 1,5 млрд. дол., щоб витримати курс долара.

Запровадження валютного контролю в 1992р. також не дало бажаних наслідків. Зокрема, значна частина валютної виручки почала залишатись за кордоном, а фактичні надходження від експорту становили 165млн. дол. проти 2,7млрд. дол. запланованих надходжень.

Самим дієвим засобом підтримки курсу валюти є зростання експорту, що спричиняє підвищення попиту на національну валюту. Але для цього продукція українського виробника має стати конкурентноздатною на зовнішньому ринку.

Слід додати, що крім національних валют, у міжнародних розрахунках використовують міжнародні валютні одиниці – СДР і євро. Спеціальні права запозичень (СПЗ), або SDR (Special Drawing Rights) – розрахункова одиниця, яка є безготівковими грошима у вигляді записів на спеціальному рахунку країни у МВФ. СДР виконує деякі функції міжнародних грошей і діє тільки в межах міждержавних економічних відносин країн-членів МВФ. Вартість СДР розраховують на основі стандартного «кошика», куди входять основні світові валюти. Частку валюти певної країни у валютному «кошику» визначають за питомою вагою ВНП цієї країни у загальному ВНП країн, що беруть участь у розрахунках цього показника.

ЕКЮ (з’явилася у 1979 р.) – валютна одиниця Європейського Економічного Співтовариства, що існувало у вигляді безготівкових записів на рахунках країн – учасниць Європейської валютної системи. Для її створення банки європейських країн виділили 20% своїх золотих запасів і 20% доларових запасів. В обмін вони одержали спеціальні рахунки ЕКЮ, курс якого також визначається на базі «кошика валют».

Євро – нова єдина європейська грошова одиниця, запроваджена 1 січня 1999р. Її запровадили замість ЕКЮ 11 країн ЄС: Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія (1 ЕКЮ дорівнює 1 євро). Від 2002р. євро з’явився також у готівковому вигляді і замінив національні гроші цих національних країн.

Валютний ринок і види угод на ньому. Валютний ринок – це система міжнародних валютних відносин з приводу організації та купівлі – продажу національних і іноземних валют для забезпечення міжнародних платежів.

Суб’єктами міжнародних валютних відносин виступають фізичні та юридичні особи, які проводять зовнішньоекономічну діяльність; некомерційні банківські установи, що здійснюють валютне обслуговування зовнішніх зв’язків; посередники, які за свої операції отримують комісійну винагороду; державні установи (центральні банки окремих країн). Об’єктами валютного ринку є національні грошові одиниці, цінні папери, платіжні документи (чеки, векселі тощо) в іноземній валюті.

Валютний ринок – це найбільший фінансовий ринок у світі, на якому щодня укладаються угоди на десятки і сотні млрд. доларів. Найзначніші ринки валют розташовані в Лондоні, Нью-Йорку, Франкфурті-на-Майні, Токіо, Сінгапурі. У практиці функціонування валютного ринку використовується кілька видів валютних операцій:

- операції СПОТ (від англ. «spot» – місце) передбачають валютні угоди, за якими поставка валюти здійснюється негайно (не пізніше, ніж через два дні після укладання угоди);

- форвардні операції – це вид строкових валютних угод, за яких розрахунки здійснюються через певний період часу на заздалегідь узгоджену дату. При цьому фіксуються сума, валютний курс та стандартний термін поставки валюти за контрактом купівлі-продажу. Найпоширеніший термін форвардних угод 1,3,6 і 12 місяців;

- ф’ючерські операції – здійснюються з поставкою валюти на термін, більший, ніж три дні з моменту укладання угоди, при цьому ціна виконання контракту в майбутньому визначається в день укладання угоди. Це дає можливість сторонам у встановлені строки обміняти суму визначеної валюти на іншу за курсом, який встановлений на момент укладання угоди;

- опціонні операції є різновидом термінових біржових операцій. Вони дають право суб’єктам валютного ринку купити або продати валюту у наперед встановленому обсязі за твердою ціною в продовж певного періоду (рис. 16.5).

Рисунок 16.5– Основні види валютних операцій

Міжнародна валютна система. Інтенсивний розвиток зовнішньоекономічної діяльності був би неможливим без утворення світової валютної системи, що відіграє дедалі важливішу роль у міжнародних господарських зв’язках. Міжнародна валютна система – це форма організації міжнародних валютних відносин, закріплена міждержавною домовленістю. Вона являє собою сукупність способів, інструментів і міждержавних організацій, за допомогою яких відбуваються платежі та розрахунки країн у межах світового господарства.

Елементами міжнародної валютної системи