Електроенергетика базується на місцевих ресурсах і відіграє важливу роль у промисловому розвитку країни. Велика частина електроенергії виробляється Енергетичною корпорацією М’янми, яка належить державі.

Провідне місце у виробництві електроенергії до 1990-х займали гідроелектростанції, однак у подальші роки зросла частка теплової енергетики, що працює на природному газі.

Встановлена потужність електростанцій у 1999/2000 становила 1173,3 МВт, у т.ч. гідроелектростанцій - 360,32 МВт, газотурбінних станцій - 543,9 МВт, теплових і дизельних - 268,9 МВт. Найбільші ГТЕС зосереджені в районі Янгона (154 МВт і 154 МВт). Значний гідроенергопотенціал річок (понад 100 тис. МВт) освоєний на 1%. Велика частина ГЕС побудована на річках басейну Салуїна й Іраваді.

7. Сільське господарство

У колоніальний період Бірма стала найбільшим постачальником рису на світовий ринок. Провідну роль в економіці грало сільське господарство, далі йшли лісове господарство й гірнича справа. Перед початком Другої світової війни в цих трьох секторах створювалося більше половини національного доходу та дві третини експортної продукції. Воєнні втрати, розруха й відсутність матеріально-технічної бази спричинили спад економіки, а її відновленню перешкоджали сутички в післявоєнні роки. Наприкінці 1950-х завдяки восьмирічній програмі розвитку, схваленій урядом У Ну, національний дохід зріс на 75% порівняно з показником десятирічної давнини й на 7% перевищив довоєнний рівень, а обсяг експорту рису досяг 2 млн. т за рік. У 1960-і та 1970-і зріс промисловий розвиток; приблизно 10% населення були зайняті в промисловості. Однак проголошений у 1962 Не Віном націоналістичний "Бірманський шлях до соціалізму", що передбачав обмеження діяльності не тільки іноземного, а й вітчизняного приватного капіталу, змусив багатьох індійських і китайських підприємців залишити країну.

У подальші роки всі банки й зовнішня торгівля перейшли під контроль держави; були націоналізовані провідні змішані компанії, що займалися видобутком нафти та інших корисних копалин. Уряд вжив заходів щодо обмеження площі землеволодінь.

Після того як ця політика зазнала невдачі й ООН надала М’янмі статус найменш розвиненої країни, уряд М’янми в 1988 відкрив ряд сфер господарської діяльності для приватного капіталу і зробив кроки щодо залучення зарубіжних інвесторів. Приватизація торкнулася значної частини транспорту, дрібних і середніх підприємств у сільському господарстві, легкій і харчовій промисловості. Великих державних підприємств приватизація майже не зачепила. За роки проведення ринкових реформ темпи економічного зростання становили 4-8% на рік. Однак з 1993 здійснення реформ загальмувалося.

Наразі основою економіки є газодобувна промисловість і сільське господарство. Держава зберігає контроль у важкій і добувній промисловості, енергетиці та зовнішній торгівлі рисом і деякими іншими продуктами. У пошуках нових джерел доходу М’янма протягом останнього десятиріччя активно намагається розвивати туризм, розгорнувши будівництво нових готелів, туристичних комплексів та об'єктів транспортної інфраструктури, але успіхи в цій сфері поки обмежені.

Обсяг ВВП М’янми збільшився з 21 млрд дол. у 1990 до 37 млрд дол. у 2000. ВВП у 2003 обчислювався в 74,5 млрд дол. США, що відповідає 1,8 тис. дол. на душу населення; реальне зростання ВВП становило - 0,5%. Однак зростання економіки базується значною мірою на високих цінах на енергоносії і доходах від продажу тику. Сільське господарство, включаючи лісівництво й рибальство, виробляє 57,2% ВВП, найвищий показник у Південно-Східній Азії. У структурному відношенні 33,1% обсягу ВВП припадає також на сектор послуг і 9,6% - на промисловість. Рівень інфляції в 2003 оцінювався в 49,7%. Об'єктивно оцінити економічне становище складно, в зв'язку з дуже розвиненою тіньовою економікою і величезними обсягами неофіційної торгівлі природними ресурсами. Як вважають експерти, до всіх опублікованих відомостей потрібно відноситися з обережністю, оскільки існує імовірність, що вони не відповідають дійсності.

Головні перешкоди на шляху подальшого розвитку полягають у посиленому контролі держави над економікою в поєднанні з великими військовими витратами, надто слабким розвитком інфраструктури й нездатністю уряду приборкувати інфляцію. Проблема посилюється також внутрішньою нестабільністю, а ще високим рівнем корупції і боротьбою за владу всередині військової верхівки, що створює несприятливий інвестиційний клімат.

Трудові ресурси М’янми 2002 року оцінювалися у 26,1 млн. осіб, з них 63% були зайняті у сільському господарстві, 12% у промисловості і 16% у сфері торгівлі та послуг. Незалежні дослідження свідчать про високий рівень безробіття і неповну зайнятість у несільськогосподарських секторах економіки. Загалом, за межею бідності знаходиться понад 25% населення (2000).

Діяльність профспілок заборонена. Трудові спори улагоджуються державним арбітражем через урядові трудові комітети.

Сільське господарство залишається головною галуззю економіки М’янми, у ньому зайнято дві третини економічно активного населення. Близько половини національного доходу створюється в агровиробництві, його експортна продукція (рис, кукурудза, бобові, корми для худоби, тютюн тощо) формує за вартістю бл. 50% всього вивозу. Рис по значущості стоїть поза конкуренцією; під нього відведено приблизно половину культивованих площ. Велика його частина вирощується у дельтах Іраваді і Ситауна.

За збиранням рису М’янма – 7-а у світі. Водночас експорт рису був дуже нестабільним, що пояснюється його низькою якістю, і склав по вартості у 1994/95 бл. 198 млн. дол., у 1995/96 - 78 млн. дол., а у 1996/97 - лише 47 млн. дол. У подальші роки експорт рису скоротився з 839,7 тис. т у 2001/02 до 691 тис. т у 2002/03.

До 1880-х років родюча мулиста рівнина у нижній течії і гирлових ділянках Іраваді і Ситауна була зайнята тропічними лісами і болотами і вважалася малопридатною для сільського господарства. Встановлення влади англійців і підвищення попиту