округах і містах владні повноваження належали чиновнику відповідного рангу, який знаходився на вершині бюрократичної адміністративної піраміди.
Згідно з Конституцією 1974, М’янма поділена на сім областей (таїн), що знаходяться на центральній рівнині і заселені переважно бірманцями, і сім штатів (п’їне), або національних союзних держав: Кая (Каренні), Кайїн (Карен), Качин, Мон, Ракхайн (Аракан), Чин і Шан, – розташованих у прикордонних районах, де проживають національні меншини. У період підготовки нової конституції шляхом поділу вже існуючих областей були створені нові адміністративні одиниці – Шанська держава (східна), Шанська держава (північна), Шанська держава (південна) й Область Пегу (західна і східна). Незважаючи на свою назву, національні союзні держави (п’їне) ще в 1960-ті втратили велику частину своєї автономії і були прирівняні за своїм статусом до бірманських областей. Вищий орган управління на рівні областей і штатів – Рада миру і розвитку, на чолі якого стоїть голова - командувач військового округу, який призначається Державною радою миру і розвитку.
Адміністративні області і національні штати поділяються на райони (мьоне), що складаються з міст (мьо) і сільських волостей (підрайонів), які об'єднують міські квартали (якве) і групу сіл (чейюа). Органи управління на місцях з 1997 – місцеві ради миру і розвитку в складі трьох «членів, які обираються», працюють на «добровільних» засадах, і одного чиновника, який призначається вищою адміністрацією.
3. Населення
Демографія
Населення М’янми стало швидко збільшуватися з середини ХХ ст. За даними переписів, у країні проживало в 1941 – 16 824 тис. осіб, у 1973 – 28 886 тис. осіб і в 1983 – 35 307 тис. осіб. Збільшення чисельності населення відбувалося в основному за рахунок природного приросту, що характеризується високою народжуваністю і смертністю, яка поступово знижується. Щорічний приріст у цей період становив бл. 2,4%, а в 1980–1990 знизився до 1,8–2%. За різними даними, нині (2005) у країні проживає від 42 720 тис. до 50 700 тис. осіб. Розкидання в оцінках пояснюється відсутністю офіційних відомостей про демографічний стан у країні і складністю оцінки реальних темпів приросту населення.
Зовнішні міграції істотно не впливають на динаміку чисельності населення. Між 1852 і 1937 до Бірми мігрувало бл. 2,5 млн. індійців. Напередодні Другої світової війни чисельність іноземців досягала 1,5 млн. осіб, у т.ч. бл. 1,5 млн. індійців, бл. 300 тис. китайців і бл. 12 тис. європейців. У 1963–1966 країну залишило 177 тис. іноземців, серед них 155 тис. індійців і 14 тис. вихідців з Бангладеш. Внаслідок воєнних дій, розгорнених бірманською армією проти повстанців, до Бангладеш утікло понад 200 тис. осіб у 1978 і близько 250 тис. осіб у 1991–1992. Завдяки зусиллям Верховного комісара ООН у справах біженців, більшість з них повернулися на батьківщину, але близько 50 тис. осіб і сьогодні залишаються в Бангладеш. Понад 110 тис. утікло до Таїланду в 1994. Нові потоки біженців з М’янми ринули до Таїланду в 1996/97, до Бангладеш та Індії – в 2000/2001. Проблема біженців більше всіх турбує Таїланд, де їхня кількість зросла з 40 тис. у 1990 до 135 тис. у 2001. Окрім цього біженці зареєстровані в Індії (бл. 40 тис. осіб), Китаї (бл. 12 тис. осіб), Малайзії та інш. країнах.
В останні роки посилився відплив бірманців, що нелегально виїжджають на роботу до інших країн. Зокрема, від 300 до 450 тис. осіб працюють у Таїланді і до 600 тис. у Малайзії. У М’янмі приблизно рівна кількість чоловіків і жінок. Правда, в деяких гірських районах гендерний баланс порушено багаторічною війною, і там переважають жінки. У віковій структурі населення частка осіб до 14 років дорівнює 27,6%, з 15 до 64 років – 67,5%, старше за 65 років – 4,9%.
Тривалість життя для жінок скоротилася з 62 років у 1999 до 57 років у 2004, а для чоловіків – з 60 до 54 років. Відзначається висока дитяча і доросла смертність на фоні скорочення народжуваності і насильних міграцій. За оцінкою ООН, при збереженні нинішніх темпів зростання очікувана чисельність населення в 2025 має досягнути 59 млн. осіб.
Розміщення населення.
Розміщення населення. У М’янмі переважають села і невеликі міста. Більш як половину населення зайнято в сільському господарстві. Середня густина населення становить бл. 75 осіб на 1 кв. км., але територія країни заселена надто нерівномірно. Найбільш щільно заселені райони з кращими орними угіддями в дельті Іраваді і на рівнинах Сухого пояса в центральній частині країни, де густина населення в різних місцях коливається від 100 до 500 осіб на кв. км. Найменше обжиті гірські області, населення яких в основному концентрується в долинах і передгір'ях. Густина тут у середньому від 10 до 20 осіб. на кв. км (у Каренні – 17,6).
Внутрішні міграції пов'язані з двома основними чинниками – громадянською війною і урбанізацією. Крім цього з 1996 відмічається масштабне насильне переселення жителів сільських прикордонних районів, особливо в місцях дії етнічних повстанців, і районів, що вважаються пріоритетними для економічного розвитку, в т.з. спеціальні поселення. Всього за цей період було переселено приблизно 3 тис. сіл. За оцінками фахівців, внаслідок кампанії насильного переселення, яка супроводжується безперервними бойовими діями, місця свого проживання були змушені покинути близько 2 млн. осіб. Кількість біженців і вимушених переселенців на території М’янми в 2004 коливається від 0,6 до 1 млн. осіб.
Етнічний склад і мови.
Історичний процес формування