населення сучасної М’янми включав три великі хвилі міграції, що розтяглися більш як на тисячоліття. У результаті етноси, що просувалися на південь, освоювали обширні родючі низовини, де нині проживає переважна більшість бірманців. Перші мігранти, родинні кхмерам Камбоджі, осіли на землях на схід від Іраваді, але вони були переважно витіснені далі на південь або асимільовані новими переселенцями. Другу хвилю міграції, що розпочалася у 2 тис. до н.е., утворили народи тібето-бірманської групи: спершу предки араканців і чинів, а потім п'ю (тіркул), пізніше абсобіровані бірманцями. Переселення власне бірманців, що склали етнічну основу сучасного населення країни, тривало приблизно до 900. Третя хвиля міграції, що розпочалася на рубежі н.е., включила багато малих народів, насамперед, тайської групи (шани, таї та інш.), які нині населяють гірські райони, що оточують зі сходу основні алювіальні рівнини.
Поступово в Бірмі склалися основні риси суспільства двох типів, характерних для народів, що населяли, з одного боку, річкові долини і прибережну частину (зрошуване землеробство, буддизм тхеравади, розвинена міська і письмова культура), а з іншого – гірські внутрішні райони (підсічно-вогнева система землеробства, анімізм і культ предків, панування усної культурної традиції).
Корінне населення.
У М’янмі виділяють близько 135 народностей і племінних груп з власною мовою і культурою. При всьому різноманітті майже вся народність відноситься переважно до монголоїдної раси і належить до чотирьох основних лінгвістичних груп (тібето-бірманської, мон-кхмерської, тайської і кая-каренської). Більшість населення країни оцінкам на 2004, від 27,7 млн. до 31 млн. жит., або від 55,9% до 68%) становлять бірманці, або м’ямма, що населяють обширні райони центральної і південної М’янми, особливо дельту р.Іраваді, а також узбережжя Ракхайна (Аракана) і Тенассеріма. Крім того, до бірманців відносять мергуйців і тавойців (бл. 100 тис. жит., за оцінкою на 2004) на крайньому півдні країни і камман м’мма лейя (бірманці чотирьох кутів), що мешкають у східній частині шанського Кентунга. Всі вони вважаються нащадками гарнізонів прикордонних фортець, що виявилися відрізаними від основної етнічної групи бірманців у 17 ст., але проте зберегли архаїчний діалект бірманскої мови і звичаї. У Верхній М’янмі (в районі Ката) і по північних околицях Ракхайна і Чін мешкають каду (кадо, канту, асак) (170 тис. жит., 2004) і родинні їм тамани (12,1 тис. жит., 2004), які являють собою уламки великого народу, що населяв Центральну Бірму на поч. 1 тис. н.е.
У західних і північних гірських районах проживають інші етноси тібето-бірманської групи. Найбільш великі серед них араканци, або ракхайн (2125 тис. жит., 2004), що населяють прибережну смугу в Ракхайні, і рохінгья, що відносяться до тієї ж етнічної групи, що і араканци, але які за своєю культурою, релігією і мовою стоять ближче до бенгальців..
Чіни (бл. 1–2% населення країни), родинні народам мізо і кукі Маніпура і Ассама, зосереджені в національній області Чін вздовж кордону з Бангладеш та Індією, а також по долині р.Чіндуїн у її середній і нижній течії. Вони розділені на десятки племен, кожне з яких говорить власною мовою або діалектом. Найбільш великі племінні об'єднання: в північних районах – тіддім-чін, або тедім (229,2 тис. жит., 2004), і хака-чін (119,4 тис. жит., 2004); на південному заході і в центрі – фалам (123,4 тис. жит., 2004). На півдні області Чін і півночі Ракхайна живуть кхами-чін (бл. 100 тис. жит.), а в долині р. Каладан у Північному Ракхайні – чаунгта (167,7 тис. жит.), що говорять мовою, яка являє суміш чінської і араканської.
Найбільш складною в етнічному відношенні є Шанська область, де живуть 32 народності.
Народність каренської (кая-каренської) групи зосереджена насамперед у національних областях Кая (Каренні) і Карен (Кайїн, Котулей), а також місцями в південній частині дельти Іраваді, Шанській області, Тенассерімі і Нижній М’янмі. У цілому в М’янмі проживає бл. 4 млн. каренів, які створюють бл. 7–8% населення. Залежно від кольору національного одягу каренів ділять на білих (сго і ппо), червоних (каренні) і чорних (пао). Найбільш великі власне каренські групи – сго-карен (паганьйо, пгханьйо) (1 705 тис. жит., або 3,5%) і пво-карен (пхолоун, пхо і поу) (1527,8 тис. жит., або 3,3%). Особливу групу утворюють пао, або чорні карени (742,9 тис., 2004), що населяють південну частину Шанського нагір'я; за своїм походженням вони відносяться до каренів, але за багатьма звичаями ближче стоять до шанів. Кожна з цих каренських груп має власну мову і володіє писемністю, розробленою наприкінці 19 ст. на основі монського або бірманського алфавіта. Як самостійні народи звичайно виділяють кая (265,2 тис. жит., 2004) і родинні їм падаун, або кеконду (54,2 тис. жит. 2004), що проживають у важкодоступних гірських районах південніше від Таунджі. Разом вони утворюють етнічну групу каренні.
Прибережну низовину на південь від гирла р.Салуїн і дельти Іраваді населяють мони (бл. 2,3%, 2004), які свого часу дуже вплинули на розвиток бірманського етносу та його культури, але зараз, особливо в містах, в основному асимільовані бірманською більшістю. Нині на території М’янми налічується понад мільйон представників цього народу, який розмовляє як бірманською, так і монською мовою, що належить до південно-східної групи мон-кхмерскої мовної сім'ї.
Особливе місце серед етносів М’янми займають мокени, або «морські цигани» (бл. 7,9 тис. мешк., 2004), що заселяють південне узбережжя Тенассеріма і архіпелаг М’єй, де вони промишляють рибальством.
Після отримання незалежності, національні меншини стали джерелом внутрішньої нестабільності держави.