Їх протистояння бірманцям викликане прагненням зберегти свою етнічну, мовну, культурну і релігійну своєрідність. Тому як умову свого входження в Бірманський Союз найчисленніші з малих народів висунули вимогу про те, щоб конституція 1947 гарантувала їхнє право на відокремлення після обумовленого терміну. Показово, що карени відігравали провідну роль в збройних повстаннях, що прокотилися країною після 1948. Бунтівники зазнали серйозної поразки в 1950, але в країні так і не встановився мир. Хвилювання знову спалахнули після військового перевороту, скоєного в 1962 генералом Не Вином і направленого головним чином проти спроби У Ну досягти домовленості з національними меншинами. Повстанці не припиняли бойові дії і в 1990–2000-х.
Некорінне населення.
У перші роки незалежності в країні налічувалося до 1,5 млн. індійців, пакистанців і китайців, які прибули в той час, коли Бірма була англійською колонією. Багато хто з них зайняв міцні позиції в торгівлі, на цивільній службі, у вільних професіях і лихварстві. Піднята урядом кампанія проти іноземців змусила тих, хто найбільше досяг успіху, залишити країну ще в 1960-і. У результаті в 1973 в країні залишалося не більше 0,5 млн. індійців і пакистанців та бл. 280 тис. китайців. Після поліпшення відносин з Китаєм і відкриття кордону для офіційної і раніше контрабандної торгівлі чисельність китайців і масштаби їхньої діяльності різко зросли, особливо на півночі країни – від Мандалаю до кордону з КНР.
На цей час китайці складають найбільшу і швидкозростаючу групу некореного населення (бл. 1709 тис., 2004).
Національною мовою М’янми визнано бірманську (м’янма), яка є рідною для двох третин населення і другою мовою в спілкуванні більшості інших жителів. Бірманська мова, подібно до китайської, моносилабічна і політональна, близька до тибетської, але її писемність запозичена з палі – мови, яка в Індії служила для створення традиційних релігійних буддійських текстів.
Як ділова мова використовується англійська і китайська. Остання особливо в багатьох прикордонних областях. Хінді в основному поширена в іммігрантській громаді. Національні мови можуть вивчатися в школі на правах другої мови.
4. Релігійний склад населення
Конфесійний склад
Буддизм сповідають більшість (за різними оцінками, від 73% до 89,3%) жителів М’янми. Найпоширеніша південна гілка буддизму – хінаяна (тхеравада), до якої відносяться майже все бірманці, шани і мони, а також більшість каренів, кая (каренні), нага і палаунг, частина качинів, чинів і ва. Махаяни, або північної гілки буддизму, дотримується невелика частина народів, включаючи частину китайців, які мешкають на півночі країни.
Релігійна діяльність християнської громади, особливо місіонерів, в 1965–1966 і після приходу до влади військових в 1988 істотно обмежувалася. У цей час християнства, поширеного серед каренів, качинів і чинів, дотримуються близько 5,6% населення країни. Найбільше число прибічників мають баптисти, на чолі яких стоїть Рада церков М’янми і Баптистська конвенція М’янми; є також англікани, методисти, п’ятидесятники, адвентисти Сьомого дня та інш.
Католики, представлені Конференцією католицьких єпископів, складають близько третини всіх християн М’янми.
Іслам сповідують 3,6% жителів М’янми. В основному це рохінг’я, які проживають в сільських районах північного заходу Ракхайну, а також вихідці з інших країн, передусім Бангладеш, Індії і Малайзії.
Нгафечонь – входить в десятку найкращих монастирів світу
Тунг Калат – один з не багатьох високогірних монастирів світу
Міста М’янми нечисленні. Усього є 32 міста з населенням понад 70 тис. чоловік. Населення міст з 1950 по 1983 зросло в 3,7 раза. Рівень урбанізації в середині 1990-х сягав 24%, але на початок 21 ст. він зріс до 28%.
Серед міст виділяється Янгон (Рангун), розташований на одній з проток в дельті Іраваді. Він - центр британських володінь у Бірму в 1862, а після отримання країною незалежності (1948) – столицею Бірманського Союзу. До Другої світової війни в населенні Янгона переважали вихідці з Індії. Вони складали від 48% в 1900 до 53% в 1930. У 1941 в Янгоні проживало 500,8 тис. мешканців, у 1953 – 737 тис., в 1964 – 1530 тис., а в 1983 – 2458 тис. мешк. Число жителів Янгона в 2005 сягнуло 4477 тис. осіб. У столиці перехрещуются внутрішні транспортні і торгові шляхи, а через її порт здійснюються основні зовнішньоторгівельні операції. Місто є не тільки політичним і фінансовим, але й промисловим центром держави. Особливо численні рисоочисні і текстильні підприємства, а також великі лісопильні заводи, фармацевтичні і меблеві фабрики, суднобудівні і нафтопереробні підприємства.
Своїм індустріальним потенціалом виділяється також місто Пегу (244 тис. жит., 2005), що знаходиться в 60 км на північний схід від столиці. Розташоване в самому центрі М’янми м. Мандалай (1208 тис. жит.) колись було її столицею і як і раніше виконує функції, пов'язані з торговельним обслуговуванням центральних і північних районів країни. У ньому зосереджені підприємства з обробки рису і деревини тіку, це важливий вузол шосейних, рейкових, повітряних і водних трас. Звідси здійснюються авіарейси в Куньмін (Китай). У 1990-і роки місто набуло підйому завдяки розквіту прикордонної торгівлі з Китаєм. До числа важливих портових міст і комерційних центрів відносяться (станом на 1 січня 2005) Басейн (Патейн) (237 тис. мешк.) у гирлі однойменної ріки на південному заході, Молам’яйн (Моулмейн) (438,9 тис.) і Тавой (137 тис.) на узбережжі Тенассеріма, Ситуе (Ак’яб) (177,7 тис.) в Ракхайні (Аракані).
Спосіб життя
Приблизно 75% населення живе в типових сільських хатинах, що будуються зазвичай на низьких палях, зі стінами з плетених бамбукових щитів, дощатою підлогою і