Проте, на практиці відбулася диверсифіація не джерел позик, а технологічних процесів у сфері розподілу по окремих галузях південнокорейської промисловості.

Розглянувши в цілому положення з запозиченням ззовні сучасної технології на тривалому відрізку часу, простежимо тепер динаміку цього процесу. Запозичення іноземної техніки і технології розподілюється на три періода. Протягом першого періоду (1962-1966) число угод і їхньої вартості виражалася мінімальними величинами. Це пояснювалося з одного боку, обмеженістю задач, а з іншої сторони- нестабільністю політичної ситуації в Південнїй Кореї і недовірою , що виникає в ділових колах розвинутих капіталістичних країн, про те, що їхнє устаткування і технології потраплять у надійні руки. Під час другого періоду Південна Корея по-справжньому приступила до реалізації програми індустріалізації. Створення абсолютно нових для країни галузей виробництва обумовило різке зростання потреб у сучасній технології, що привело

до залученн закордонних "know how".

Протягом другого періоду спостерігається швидкий ріст як числа укладених угод (у 9,6 разу), так і сум корейських відрахувань за запозичену техніку і технологію (у 35,5разів) . Очевидна перевага другої із названих цифр являєтся свідченням того, що в Південну Корею стали поступати складна техніка і дорога технологія. Характерні риси третього періоду (1977-1988) визначаються переходом до "нової стадії індустріалізації", основні задачі якої зводилися до того, щоб здійснити поступовий перехід від виробництва трудомісткого до виробництва капіталоємкого і техноєному.

Виконання кардинальних задач завершальної стадії індустріалізації спиралися в проблему запозичення і впровадження новітньої техніки і передової технології.

У квітні 1979 року корейські влади внесли чергові поправки в правила залучення іноземної технології й здійснили в такий спосіб другу фазу лібералізації.

Нові правила забороняли купівлю технологій:

1. якщо контрактами передбачалося усього лише просте

використання зразків, фабричних марок і торгових знаків;

2. якщо контракти мали на увазі тільки продаж сировинних

матеріалів або окремих компонентів, деталей і вузлів для

згаданої продукції;

3. якщо контракт містив несправедливі й обмежені умови щодо експорту що намічаються до випуску виробів;

4. якщо контрактом пропонувалася технологія застаріла, недосконала ,або з деякими відхиленнями від норми;

5. якщо контракти стосувалися особливої технології, які, по визначенню міністра зі справ науки і техніки, "слугувало інтересам незалежного розвитку";

6. якщо міністр економічного планування не вважав за можливе визнати ті або інші контракти життєво необхідними.

Як відзначалося вище, по переглянутих правилах влади могли без коливання відхилити заявку, якщо запропонованим контрактом передбачалося лише просте використання південнокорейськими фірмами іноземних торгових марок і фабричних знаків. Спонукальним мотивом для корейських бізнесменів слугувало в даному випадку бажання місцевих споживачів до придбання товарів із закордонною фабричною маркою, оскільки якість виробів, що випускаються для реалізації на внутрішньому ринку, лишало бажати кращого. Крім того, південнокорейські фірми намагалися таким шляхом розширити свої зовнішні ринки, збуваючи на них вітчизняні вироби, прикрашені який-небудь прославленною іноземною маркою. Влади як і тепер негативно ставилися до подібної непатріотичності споживачів і не зовсім чистим прагеннями бізнесменів. У 1978 р.у Кореї було зарегістровано усього лише біля 15 фірм, що використовува закордонні торгові марки.

Цілком,можливо, що правила, що стосуються іноземних фабричних знаків, впроваджувались в життя, якби не дві обставини, пов'язані із спортом: чергові азіатські ігри 1986 року й Олімпіада 1988 року. Передчуваючи величезний наплив закордонних гостей, влади миттєво послабили заборону на використання закордонних фабричних знаків. Як наслідок цього число фірм, що користуються іноземними торговими марками за період із 1978 по 1983 рік збільшилося в 32,3 раз. Також помітно зріс притоку ультрасучасної технології в електронну промисловість і машинобудування. Протягом 1982 року кількість угод по передачі електронноих технологій південнокорейським фірмам перевищило рівень 1981 року на 28,7%. Поступово уряд робив все більшу ставку на самих розробках технологій. Президент наполягав на тому, щоб усі приватні фірми в обов'язковому порядку обмінювалися наявними в їхньому розпорядженні закордонними технологіями. У свою чергу Міністерство торгівлі і промисловості оголосило, що воно буде заохочувати впровадження дрібними і середніми фірмами нових закордонних технологій. Система заохочування набрала сили з 1984 року й у першу чергу розповсюджувалася на фірми, зайняті випуском електронних виробів. Був створений фонд фінансової і технічної допомоги компаніям, що відважилися розгортати діяльність на престижному, але поки незвіданому поприщі електроніки. У 1988 році сума фонду складала 400 мільйонів доларів.

З 12 серпня 1983 року Міністерство фінансів поставило за обов'язок банкам інтенсивно підтримувати приватні фірми, що звертаються за позиками з метою впровадження іноземних технологій. Спеціальні позики підтримки давалися на п'ятирічний термін, при дворічному пільговому періоді, із розрахунку 10% річних.

У світлі викладених даних, доцільно виділити черговий, четвертий період, що характеризується помітним креном убік США і головних країн Західної Європи в галузі запозичення технологій. Подібний крен можна пояснити тим, що США і Західна Європа, не бачачи в Південної Кореї потенційного конкурента, поставляли самі сучасні. Тоді як Японія, стурбована швидкими темпами розвитку сусіди, поставляла в Корею далеко не самі сучасні технології.

Досить численні угоди по передачі "know how" у 1983 року ділилися на три категорії. Задача угод першої категорії: засвоїти за допомогою закордонної технології випуск якого-небудь виду продукції, що не виготовлялисья раніше в Кореї, з метою монополізувати їхнє виробництво і збут на внутрішньому ринку.

Другу категорію складають угоди, у яких корейські фірми ставили перед собою задачі, пов'язані з розширенням експорту,- засвоїти власний випуск нових високоякісних виробів і вийти з ними на зовнішній ринок.

Угоди третьої категорії, у яких із корейської сторони брали участь лише найбільші фірми,