розвитку й поши-ренні безлічі новинок у продуктах і процесах виробництва, особ-ливо в авіакосмічній та електронній промисловості, у сільському господарстві, технологіях виробництва матеріалів, енергетиці й транспортній технології", а також у телекомунікаційній та інформаційній технологіях. Урядова політика "була й зали-шається рушійною силою у формуванні стратегій та конкуренто-спроможності найбільших фірм світу". Чимало досліджень під-тверджують ці висновки.
Про все це можна ще довго розмірковувати. Але й так очевид-но: санкціоновані доктрини вигідно придумуються й застосову-ються заради влади і вигоди. Сучасні "експерименти" наслідують знайомі зразки, коли набирають форми "соціалізму для багатих" у рамках системи глобального корпоративного меркантилізму. А там, як відомо, "торгівля" полягає в значній кількості угод, що реалізуються в межах одних і тих же фірм під центральним керів-ництвом. А фірми ті — гігантські організації, взаємопов'язані зі своїми конкурентами стратегічними альянсами; всі вони тира-нічні за своєю структурою, зорганізовані для того, щоб пере- шкоджати демократичному прийняттю рішень і оберігати госпо-дарів від ринкової дисципліни. Мається на увазі, що ці жорстокі і невблаганні доктрини мають осягнути бідні й беззахисні.
Ми можемо запитати: наскільки "глобальна" нині економіка і якою мірою вона може підлягати народному демократичному контролю? Якщо за відправний сегмент взяти торгівлю, фінан-сові потоки, то сьогодні економіка не глобальніша, ніж на почат-ку ХХ ст. Мало того, ТНК значною мірою спираються на дер-жавні субсидії та внутрішні ринки, а свої міжнародні угоди укла-дають переважно в межах Європи, Японії і США, де політичні засоби ефективні, де немає загрози воєнних путчів тощо.
Чи, можливо, є особливі механізми, яких слід дотримуватися? Немає, якщо ми уважно проаналізуємо доктрини класичного лібералізму. Так, добре відомо, що Адам Сміт хвалив розподіл праці. Однак для багатьох залишається невідомим те, що він вик-ривав його антигуманні наслідки, які перетворювали трудящих на об'єкти "настільки безглузді й неосвічені, наскільки це можли-во для людської істоти"; а відтак, "у кожному цивілізованому суспільстві слід запобігати" урядовим діям, спрямованим на пе-реборення руйнівної сили "незримої руки". Не надто рекла-мується думка Сміта й про те, що урядове "регулювання на ко-ристь трудящих завжди справедливе й рівноправне", але "коли воно на користь господарів", то не є таким. Інші провідні пред-ставники класичної ліберальної традиції йдуть значно далі. Віль- гельм фон Гумбольдт засуджував найману працю як таку. Він зазначав, зокрема, що коли робітник працює під наглядом, то "ми можемо захоплюватися тим, що він робить, але зневажати як особистість". "Ремесло вдосконалюється, ремісник деградує", — зазначив Алексіс де Токвіль.
Ми лише окреслили часом заплутані питання, які наштовхують на думку про те, що основні принципи класичного лібералізму природно й по-сучасному виявляються не в неоліберальній "ре-лігії", а в усвідомлених діях трудящих.
Належить обачливо оцінювати доктрини, що панують на інте-лектуальній сцені, й ставитися уважно до аргументацій, фактів і уроків минулої та сучасної історії. Безглуздо запитувати, що "правильно" для конкретної країни, начебто ці країни мають спільні для всіх громадян інтереси й цінності. До того ж, що прийнятне для народу США, який має незрівнянні переваги, не-прийнятне і навіть шкідливе для тих, хто має вужчий діапазон вибору. При цьому можна стверджувати: те, що корисно для лю-дей усього світу, навряд чи відповідатиме планам "головних ар-хітекторів". І сьогодні підстав дозволяти цим "головним архітек-торам" влаштовувати майбутнє в їхніх власних інтересах не біль-ше, ніж це було раніше.
Проблема можновладців полягає в тому, що їм непросто при-щепити народові доктрину, згідно з якою багаті повинні грабу-вати бідних. Ця проблема не вирішена донині.
Адміністрація Кеннеді намагалася вирішити цю проблему шля-хом переорієнтації латиноамериканських військових від завдань "оборони півкулі" на забезпечення "внутрішньої безпеки". Армію слід скорочувати, а внутрішні сили "правопорядку" збільшувати — для захисту багатих від бідних усередині країни.
Ще 1792 року американський мислитель Джеймс Медісон за-уважував, що розвинена капіталістична держава "заміняла мотив суспільного обов'язку мотивом особистої користі"; це призвело до "реального панування меншості під прикриттям вигаданої свободи більшості". Він засуджував "зухвалу розбещеність цього століття", коли приватні власники "стають преторіанською бан-дою уряду — його засобами й тиранами одночасно, підкупивши його щедротами і вселивши йому побожний страх гучними про-тестами і змовами". Вони кидають на суспільство тінь, яку ми називаємо "політикою", — коментував це Джон Дьюї. Один із видатних філософів XX століття, він підкреслював: демократія практично позбавлена змісту, якщо життям країни керує великий бізнес, який контролює "засоби виробництва, обмін, рекламну справу, транспорт, зв'язок, якщо йому підпорядкована преса, журналісти і різні засоби реклами та пропаганди". Він стверджу-вав, що у вільному й демократичному суспільстві робітники по-винні бути господарями своєї долі, а не наймитами своїх госпо-дарів.
