Р. Дорнбуш, К. Шмалензі та С. Фішер [5, с. 24] включали в поняття "людський капітал" не тільки знання та вміння людей, здібності до праці, але й фізичні, психологічні, світоглядні, культурні атрибути людини: фізичну силу, зовнішню привабливість, комунікабельність, уміння ухвалювати рішення, брати на себе відповідальність, організаторські здібності, тобто підприємницькі здібності, стверджуючи, що наявність освіти є тільки передумовою, а не гарантією життєвого успіху .

А. Маршалл [6, с. 124] вважав ідею про людський капітал нереалістичною, однак відносив до складу нематеріального багатства силу, здібності та навички, які безпосередньо сприяють зростанню продуктивності праці людини, що особливо важливо при порівнянні з іншими видами капіталу, увів поняття "персональний капітал".

До XX століття було розроблено лише окремі елементи теорії людського

капіталу, проте вже було закладено її методологічні основи та окреслено головні напрями розвитку.

Формування теорії людського капіталу як самостійної наукової концепції було обумовлено змінами в соціальному та економічному житті суспільства, викликаними науково-технічним прогресом. У 60-ті роки постала насущна потреба у висококваліфікованих працівниках, що обумовило необхідність переосмислення значення освіти, кваліфікації та ролі складної праці.

Заслуга висунення теорії людського капіталу у самостійний розділ економічного аналізу належить відомому американському економісту, лауреату Нобелівської премії Т. Шульцу; базова теоретична модель людського капіталу була розроблена Г. Беккером (також лауреатом Нобелівської премії) у праці "Людський капітал" [7].

У започаткуванні концепції людського капіталу також брали участь американські економісти Ч. Боуен, Б. Вейсброд, М. Блауг, Дж. Мінсер, Е Денісон, Л. Туроу та ін.

Зупинимося на головних визначеннях людського капіталу. Зокрема, засновник теорії людського капіталу Т. Шульц у своїх працях "Формування капіталу освіти" (1960р.) [8] і "Інвестиції в людський капітал" (1961 р.) [9] відзначав: оскільки "однією з форм капіталу є освіта, людським його називають тому, що ця форма стає частиною людини, а капіталом є внаслідок того, що являє собою джерело майбутніх задоволень або майбутніх заробітків, або того й іншого разом" [8, є. 13]. Т. Шульц визначав людський капітал як усе те, що є джерелом майбутніх задоволень або заробітків, або того й іншого разом; будь-який актив — матеріальний або людський, що володіє здатністю генерувати потік майбутніх доходів.

Широко відомі в наукових колах праці Г. Беккера "Інвестиції в людський капітал" (1962 р.), "Людський капітал: теоретичний і емпіричний аналіз" (1964 р.). Г. Беккер розглядає людський капітал ширше, стверджуючи, що "людський капітал формується за рахунок інвестицій у людину, серед яких можна назвати навчання, підготовку на виробництві, витрати на охорону здоров'я, міграцію, пошук інформації про ціни й доходи" [10]. Він включив в інвестиції у людину, крім витрат на загальну й професійну освіту, витрати на виховання дітей, охорону здоров'я, пошук інформації, зміну роботи та інші вкладення, так чи інакше сприятливі розвитку продуктивної сили людини, що сприяють її культурному та інтелектуальному зростанню.

Л. Туроу, що узагальнив перші дослідження людського капіталу як вихідного поняття, дає наступне визначення: "Людський капітал людей являє собою їх здібність виробляти предмети й послуги" [11, с. 15]. На його думку, людський капітал невіддільний від його носія, він "включає такі властивості людини, як повага до політичної і соціальної стабільності, що здобувається переважно в результаті відповідного виховання й освіти".

С. Фішером, Р. Дорнбушем та Р. Шмалензі дане наступне визначення: "Людський капітал є мірою втіленої в людині здатності приносити дохід. Людський капітал включає вроджені здібності та талант, а також освіту і придбану кваліфікацію" [5, с. 302]. Це визначення можна вважати визначенням людського капіталу у вузькому змісті.

У СРСР теорія людського капіталу стає об'єктом дослідження лише у 90-х роках, оскільки соціалістична економіка заперечувала товарну природу робочої сили та механізму її функціонування. Однак, до наробок радянського часу належать роботи авторів, пов'язані з вивченням праці, продуктивності праці, трудової діяльності людини в усіх формах її прояву. Серед них є фундаментальні. До числа таких робіт відносяться, перш за все, дослідження Г. Єгіазаряна, В. Жаміна, С. Струмиліна, Л. Якобсона та багатьох інших.

Саме С. Г. Струмиліним вперше у дослідженнях радянського часу здійснено спробу розрахунків збільшення національного доходу за рахунок освітнього фактора, що дозволяло говорити про ефективність вкладення засобів у розвиток освіти. Зокрема, він стверджував, що витрати на освіту окупаються з лишком уже в перші півтора року, а протягом "...наступних 35,5 років держава одержує чисті бариші на цей капітал у розмірі 73% річних" [12, с. 81].

Ціла низка радянських економістів, які спеціалізувалися на проблемах економіки освіти [13 - 17], розвивали теорію складної праці, вивчали можливості ефективного використання бюджетних коштів, які виділялись для функціонування соціальної сфери, досліджували процес розподілу їх залежно від рівня освіти і т.д.

Лише у 80-ті роки з'явилися окремі публікації В. Гойло, Р. Капелюшникова, В. Корчагіна, В. Клочкова, В. Марцинкевича, у яких критично осмислювалися буржуазні концепції людського капіталу та економіки освіти з позиції політичної економії соціалізму. Зокрема, Р. Капелюшников розглядає людський капітал як "наявний у кожного запас знань, здібностей і мотивацій". Вони, на його думку, "становлять капітал, тому що їхнє формування вимагає відволікання засобів на шкоду поточному споживанню, але при цьому вони слугують джерелом підвищення продуктивності й заробітків у майбутньому" [18, с.287].

Розвиток господарської та трудової мотивації