1897 р. про грошові обороти міських кас у 763 міських поселениях імперії, надходження від цього збору складало 18,2% загальної суми міських доходів [15, 475].

Позиції у рейтингу значимості в міських бюджетах зберігалися і в 1900 році. Так, у розрізі окремих міст Російської імперії, у т.ч. українських міст, надходження від оціночного збору в загальній сумі доходів міських бюджетів були такими: м. Москва - 25,6 %; м. Одеса - 19,9%; м. Санкт-Петербург - 18,2%; м. Рига - 17,2%; м. Харків - 16,1%; м. Ревель - 10,3%; м. Мінськ - 8,9%; м. Київ - 8,3%; м. Чернігів - 7,1%; м. Херсон - 3,4% [5, 97-98].

Оціночним збором оподатковувалася як житлова нерухомість, так і інша нерухомість, яка перебувала у власності міських обивателів. Базою оподаткування було визначено оціночну вартість такого майна.

До розрахованої оціночної вартості нерухомого майна (бази оподаткування) застосовувалася ставка збору в розмірі 1% "с каждого оценочного рубля" такої нерухомості в містах Києві, Харкові та Санкт-Петербурзі (до 1821 р. - 0,5%), а в містах Одесі, Херсоні та Москві - 0,5%. Як виняток, для посилення доходів міста Одеси з 1 січня 1859 р. зазначену ставку було збільшено до 0,75 % від суми, якою оцінена така нерухома власність [16, 602].

Від оціночного збору звільнялися культові споруди, будинки церковнослужителів, їхніх удів і сиріт, богоугодні заклади, казенні навчальні заклади, неприбуткові казенні споруди, міські споруди, доходи з котрих надходили на користь міста, а також будинки бідних жителів, оцінені менше 100 руб. (лише у м. Харкові - 200 руб.).

У другій половині XIX століття назріла необхідність проведення міської реформи, яка була закріплена Міським положенням від 16 червня 1870 р., а надалі - новою редакцією цього ж документа від 11 червня 1892 р. Дія Міського положення 1870 року поширювалася лише на 46 губернських та обласних міст Російської імперії, в тому числі й на українські міста: Київ, Харків, Херсон, Катеринослав, Миколаїв, Полтаву та Чернігів. В інших містах і посадах губерній передбачалося «ввести настоящее Положение в ближайший, по возможности, срок, соображаясь с местными обстоятельствами, по усмотрению Министра Внутренних Дел» [17, 821]. Міське положення стало законодавчою основою для обкладення міського нерухомого майна оціночним збором у вищезазначених містах, хоча в містах Києві, Харкові, Херсоні та Одесі цей збір справлявся й раніше. Слід звернути увагу, що, відповідно до статті 17 Міського положення, однією з основних умов обирання гласними у міську думу була наявність у претендентів власного нерухомого майна в межах міста й, відповідно сплата на користь міста оціночного збору. Це становило своєрідний виборчий ценз.

Що стосується оціночних органів міста, то з цією метою спеціально створювалися оціночні комісії (в деяких містах вони називалися: оціночними депутатами, оцінщиками, партіями оцінщиків, місцевими комісіями і таксаціоними комісіями). Оціночні комісії обиралися міською думою з числа гласних та осіб, які мали право участі у міських виборах.

Після проведення відповідних оцінок нерухомого майна міська управа розподіляла встановлений збір і не пізніше, ніж за місяць до визначеного думою строку сплати збору, доводила відповідні дані до загального відома. Так, наприклад, у газеті «Ведомости Елисаветградского Городского Общественного Управления» за №53 від 13 травня 1903 р. було опубліковано відповідне оголошення, що давало можливість всім бажаючим ознайомитися з результатами оцінки у приміщенні міської управи до 1 червня [18, 1].

Базою обкладення оціночним збором був чистий дохід від нерухомого майна, визначений міським громадським управлінням через відповідну оцінку, а при неможливості його встановлення доход визначався з вартості нерухомого майна. Розмір оціночного збору встановлювався міською думою у процентах до бази обкладення, який не може перевищувати 10% чистого доходу від нерухомого майна або 1% їх вартості [17, 835]. У більшості міст імперії базою обкладення був чистий прибуток. Для

його визначення валовий дохід скориговувався на суму витрат, пов'язаних з утриманням нерухомого майна. При цьому в окремих випадках бралися до уваги такі важливі деталі, як місцезнаходження майна, витрати на ремонт, документи на придбання зазначеного майна та інші. Так, зокрема, у м. Харкові при здійсненні оцінки нерухомого майна враховувалися: місцезнаходження та його вплив на доходність; кількість кімнат та їх розмір; склад майна і в якому співвідношенні в ньому знаходилися торгівельні та житлові приміщення [19, 93]. В м. Одесі «на ремонт для поддержания здания и другие издержки исключать из валового дохода от 10% до 20%; различие процентов зависит от степени прочности дома и давности постройки» [20, 31]. Якщо дохід від нерухомого майна було не можливо визначити, то базою оподаткування оціночним збором виступала їхня вартість.

Оцінка нерухомого майна проводилася за попереднім повідомленням власника про день та час оцінки. Сума оціночного збору на нерухоме майно (в т.ч. недоїмка за попередні періоди) зазначалася в «Окладному листу» на відповідний рік, який вручався власникові нерухомого майна. Платник податку на нерухомість зобов'язувався до 1 жовтня поточного року сплатити визначену суму до міської управи, котра здійснювала записи в окладну книгу та вела облік