Інколи міська управа, розглядаючи й затверджуючи оціночні протоколи, контролювала переоцінку нерухомості. Серед звернень власників нерухомості до міських управ про перегляд оціночної вартості нерухомого майна домінували ті, в яких указувалося, що доходи від нерухомості були незначними або й взагалі відсутніми. Подекуди городяни посилалися на своє скрутне матеріальне становище, наводили причини зменшення доходності майна. Інколи на рішення оціночної комісії мали вплив суб'єктивні фактори. Так, зокрема, купці Роберт і Томас Ельворті зверталися до Єлисаветградської міської управи з проханням пояснити, чим керувалася оціночна комісія, збільшивши оціночну вартість їхнього нерухомого майна вдвічі [21, 7]. Розглянувши зазначену заяву, оціночна комісія залишила оціночну вартість нерухомого майна купців без змін, вмотивовуючи таке рішення тим, що віднесення їхнього майна до розряду некапітального й малоцінного, на переконання членів комісії, «было бы недобросовестно, не говоря уже о том, что все иностранцы, проживающие в городах, пользуются льготою от всех других повинностей, которые обязательны для русских подданных» [21 16].

У період проведення буржуазних реформ у Російській імперії запровадження державного податку на нерухоме майно в містах, посадах і містечках, починаючи з другої половини 1863 року, було одним із перших нерішучих кроків відміни подушної податі, яка проводилася спочатку для міського населення. Зазначений податок було введено в результаті роботи спеціально створеної Комісії для перегляду системи податей і зборів, яку було організовано 10 липня 1859 р. при Міністерстві фінансів. У зв'язку з цим склалася ситуація подвійного оподаткування одного об'єкта - нерухомого майна, - місцевим і державним податком. Це - нонсенс для сучасності, а для тих часів - активне й зручне використання реального, стабільного об'єкта оподаткування для наповнення казни.

Найбільшою проблемою, яка залишалась протягом усієї історії справляння податку на нерухомість, було встановлення реальної і справедливої бази для оподаткування - доходність будинків, або капітальна вартість (цінність) будівель. На момент запровадження державного податку така оцінка існувала в деяких великих містах для розкладки міських зборів. «Оценки существуют ныне в 83 городах (находящихся в 30 губерниях). В этих городах домовладельцы обложены сбором в пользу города от 1/2 до 2% с капитальной стоимости имуществ» [22, 12]. Проте оскільки в більшості міст такої оцінки не було проведено зовсім, або проведено незадовільно, то спочатку надходження від податку на нерухоме майно ледве досягали 0,5% загальної суми державних доходів. Згодом внаслідок удосконалення законодавства та методики оцінки нерухомого майна ситуація змінилася на краще.

Закон від 6 червня 1910 р. (вступив у дію 1 січня 2012 р.) суттєво реформував державний податок на нерухоме майно, який з розкладочного став окладним. При цьому

Міністерство фінансів наголошувало на тому, що новий податок є не особистим, а реальним, тобто враховував не розміри доходів власника, а гіпотетичну прибуткову здатність майна. Таким чином, сплачувати такий податок необхідно було навіть за умови, якщо будинок не приносив доходу, а використовувався лише власником. Базою оподаткування був чистий доход, який визначався за встановленою методикою. Ставка податку складала 6% від бази оподаткування. Активну участь в оцінюванні нерухомого майна брали податні інспектори, інститут яких створено 1885 р. Крім того, для власників нерухомого майна в містах, посадах і містечках встановлювалося обов'язкове декларування нерухомого майна. Кожні п'ять років домовласник зобов'язувався до 1 січня подати заяву за встановленою формою, в якій необхідно було перерахувати всі наявні будівлі та споруди, а також розмір найманої плати за кожен з них [23]. Реформа 1910 року стала неочікувано результативною для держави. Передбачалося, що в результаті змін збір податку збільшиться з 20 до 24 млн. руб., але фактично у 1912 р. було зібрано 33,7 млн. руб., що склало 1,1 % доходів державного бюджету [24, 62].

Після революції 1917 року й до закінчення періоду «військового комунізму» дія всіх податків була призупинена, а податкові органи ліквідовані. У зв'язку з відміною приватної власності, яка перш за все стосувалася нерухомого майна, втратилася можливість його оподаткування в містах. Виняток складали лише невеликі міста з населенням до 10 тис. осіб, де питання про наявність приватної власності передавалося на розгляд місцевих Рад народних депутатів. У період запровадження «нової економічної політики» більшовицький уряд відродив цей податок. Оподаткуванню підлягали будівлі в міських поселеннях незалежно від того, в чиїй власності чи користуванні вони знаходилися, за винятком осіб пільгових категорій. Розмір ставки встановлювався у відсотках до вартості нерухомості, що визначалася фінорганом. Встановлена ставка не перевищувала Ул% вартості нерухомості в рік.

Податок на нерухомість як місцевий податок існував і в радянський період, і навіть під час Великої Вітчизняної війни. Слід відмітити, що базою оподаткування для обрахунку податку завжди була вартість нерухомості. Ставка оподаткування становила 0,5% від вартості житлового фонду кооперативних організацій, та 1% від вартості іншого житлового фонду [25, 671].

На сьогодні податок на нерухомість є одним із вагомих джерел формування дохідної частини місцевого бюджету більшості країн Євросоюзу та Російської Федерації. Дотепер у податковій системі сучасної України законодавець лише декларував наміри оподатковувати нерухомість. Так, Законом України «Про систему оподаткування» було визначено, що до загальнодержавних податків і зборів належить податок на нерухоме майно [26]. Проте через ряд певних об'єктивних і суб'єктивних причин навіть у варіанті проекту Податкового кодексу [27]