З кінця 50-х років проблеми економічного зростання стали об'єктами досліджень й інших відомих економістів, таких як Дж. Хікс, Дж. Мід (Великобританія), Р. Солоу, М. Браун (США) та ін., що є представниками класичного напрямку [4, С.156- 189]. На відміну від кейнсіанців, вони виходили з того, що попит автоматично дорівнює пропозиції; у забезпеченні економічного зростання головну роль відіграє пропозиція економічних ресурсів, а також і ефективність їх використання; основні технологічні коефіцієнти змінюються залежно від вартісних характеристик виробничих факторів і характеру технічного прогресу. На основі обумовлених передумов економісти неокласичного напрямку запропонували свій варіант моделі економічного зростання.

Так, макроекономічна модель, що розкриває функціональну залежність обсягу виробництва від його факторів, була запропонована в США економістом П. Дугласом разом з математиком Ч. Коббом [96, С. 139-165]. За П. Дугласом і Ч. Коббом, якщо обсяг виробництва є функцією тільки двох факторів виробництва, то збільшення кожного з них зумовлює аналогічне збільшення функції при сталості продуктивності праці й капіталу за розглядуваний період. Виходячи з зазначених передумов, зв'язок між обсягом виробництва і цими факторами можна зобразити у вигляді математичної формули, яка одержала загальновизнану назву виробничої функції:

Слід відзначити, що запропонована ними модель має істотний недолік. Суспільна практика показує, що цілеспрямоване збільшення обсягів виробництва досягається не тільки за рахунок підвищення інтенсивності витрат виробництва, але й за рахунок їх якісної зміни. Так, систематично зростає кваліфікація праці, удосконалюються техніко-економічні характеристики засобів виробництва. Крім того, підвищення рівня організації праці і якості управління обумовлює додаткову тенденцію зростання інтенсивності випуску продукції, що не залежить від кількісних і якісних змін факторів виробництва. У свою чергу, зазначені якісні зміни є врешті-решт наслідком науково-технічного прогресу - головного фактора інтенсивності розвитку економіки.

Виходячи з цього, економічна література виділяє два основні різновиди науково- технічного прогресу. До першого відноситься прогрес, матеріалізований у кваліфікації праці, у якісно новому чи модернізованому устаткуванні, спорудах, матеріалах, нових методах виробництва і т.д. При цьому безпосереднім результатом цього різновиду НТП є підвищення ефективності факторів виробництва (що тим чи іншим способом враховане у виробничій функції). Другий різновид - нейтральний, або автономний, НТП, що породжує нейтральне зрушення в часі виробничої функції, яке спостерігається при незмінних витратах факторів виробництва. Він обумовлений удосконаленням механізмів управління й організаційно-технічними заходами. Для його обліку в модель звичайно вводять додатковий часовий фактор з параметром автономного прогресу.

Слід відзначити, що подібний поділ «сфер впливу» технічного прогресу має певною мірою умовний характер, особливо якщо мова йде про кількісну оцінку кожного його різновиду. У зв'язку з цим, при синтезі конкретної виробничої функції часто виходять з концепції матеріалізованого НТП, або нейтрального, а в більш детальні моделі вводять і показники якісних змін ресурсів, і параметр автономного прогресу.

Складність проблеми визначення показників матеріалізованого прогресу, обумовлена тим, що вони не можуть бути виміряні безпосередньо, спонукує вдаватися до різних непрямих методів їх оцінки, яким зазвичай властиві ті чи інші недоліки: або їх реалізація потребує залучення інформації, формування й обробка якої пов'язані з численними труднощами, або вони не дають достатньої впевненості в об'єктивності отриманих показників темпів прогресу.

Варто підкреслити, що особливу привабливість мають деякі конкретні способи обліку науково-технічного прогресу у виробничих функціях типу Кобба-Дугласа, для яких ця задача вже одержала визначене теоретичне рішення і практичну реалізацію. Проведені дослідження результатів економічного розвитку провідних країн світу, зокрема в США, свідчать, що спостерігається систематичне відхилення фактичних значень показників розвитку економіки від їх значень, обчислених за виробничою функцією Кобба-Дугласа. Зокрема, аналіз з її допомогою темпів зростання валового внутрішнього продукту цих країн показував наявність систематичної розбіжності між його значенням, що відповідає лівій частині формули, і величиною її правої частини. За припущенням Р. Солоу [2, С.215-236; 4, С.156], зазначений «залишок» відображає вплив автономного науково-технічного прогресу і з метою його оцінки у формулу Кобба-Дугласа вводиться у якості самостійного фактору час.

Практика показує, що зазначена концепція нейтрального прогресу і його оцінка за допомогою фактора часу є недостатньо змістовною, оскільки вона не розкриває матеріальної основи НТП. Тому зусилля дослідників, спрямовані на більш детальний аналіз «залишку» і оцінку його складових, обумовлених матеріальним і автономним прогресом, набули важливого значення.

Незважаючи на наявну розмаїтість точок зору в підходах до вирішення даної проблеми, визначальним у них слід вважати, на нашу думку, природне припущення, що підвищення продуктивності суспільної праці тісно пов'язане з витратами суспільства на розвиток науки і техніки, упровадження нової техніки і технології, а також на підвищення кваліфікації працівників. Відповідно до цієї передумови у виробничу функцію В. Кобринський [5, С.45] пропонує ввести у якості незалежних факторів витрати на освіту і підвищення кваліфікації праці {&) і витрати на науково-дослідні й дослідницько-конструкторські роботи (Р).

Таким чином, НТП цілком матеріалізується у факторах, що мають конкретний економічний зміст. Зазначимо, що вимірювання величини Р і оцінка часового лагу, пов'язаного з віддачею