Матеріальну основу якості економічного зростання становить раціональне використання ресурсів, що знаходяться в розпорядженні суспільства - природних, трудових, капітальних, - з метою збільшення виробництва продукції, здатної задовольняти суспільні потреби.

До основних ресурсів економічного зростання, як відомо, відносяться праця, земля і капітал, що, у свою чергу, складаються із сукупності структурних елементів. Наприклад, у якості капіталу виступають не лише будинки, споруди, устаткування, сировина, паливо тощо, які безпосередньо впливають на процес формування ВВП. До капіталу можна віднести і науково-технічний прогрес, ступінь впливу якого на величину і структуру ВВП постійно підвищується. Поряд зі значущістю ступеня впливу на створюваний ВВП факторів пропозиції чималу роль відіграє такий зовнішній фактор економічного зростання, як сукупний попит суспільства. Як справедливо відзначає Д. Камаєв, «... саме він виступає «основним локомотивом» економічного зростання як у кількісному, так і в структурному і якісному аспектах»» [6, С. 118].

В економічній літературі взаємодія ресурсів зображується кривою виробничих можливостей. Однак реальна крива, що характеризує багатофакторну модель економічного зростання, розміщується усередині кривої виробничих можливостей. Таке розташування реальної кривої обумовлене тим, що на практиці не видається можливим повне використання ресурсів економічного зростання, до яких відносяться природні й трудові ресурси, підприємницькі здібності, основний капітал, науково- технічний прогрес і його досягнення, сукупний попит.

Необхідно відзначити, що в теорії і на практиці іноді зустрічаються і двофакторні моделі, які враховують тільки працю і капітал. При цьому залежно від урахування досягнень науково-технічного прогресу можна використовувати різні сценарії для побудови двофакторних моделей. Так, у випадку відсутності науково- технічного прогресу нагромадження капіталу при незмінних витратах призведе до зменшення кінцевого граничного продукту, зниження кінцевої продуктивності. Стосовно другого сценарію, коли враховується реальне використання досягнень науково-технічного прогресу, капітал і праця виявляються продуктивними і дохід може бути отриманий при витратах праці й капіталу того ж рівня.

Використовувані у світовій практиці багатофакторні, двофакторні й універсальні моделі економічного зростання базуються на трьох основних напрямах моделювання економічного зростання (кейнсіанські, неокласичні та історико-соціологічні моделі).

В основі кейнсіанськнх моделей покладено попит як основу забезпечення макроекономічної рівноваги. Центральна ланка попиту - це інвестиції, що, з одного боку, за допомогою мультиплікатора збільшують прибуток, з іншого - самі є наслідком зростання прибутку. На відміну від прихильників неокласичного напрямку, кейнсіанці не поділяють точку зору про ефективність виробничих факторів і їх взаємозв'язок.

Кейнсіанські моделі, модифікуючись і реагуючи на нагальні проблеми розвитку світової економіки, пройшли свої етапи розвитку. Так, у моделі Е. Домара, порівняно з попередніми, інвестиції є фактором створення не лише доходу, але й нових потужностей. На думку Е. Домара, збалансованість попиту та пропозиції визначається динамікою капітальних вкладень, що формують нові потужності і нові доходи. У цьому випадку задача зводиться до визначення обсягу і динаміки інвестицій. У зв'язку з цим, ним пропонується для рішення система з трьох рівнянь: рівняння пропозиції, рівняння попиту, рівняння попиту та пропозиції. Модель Е Домара є однофакторною й однопродуктовою, у ній враховуються інвестиції й один продукт [4, С. 146-153].

Модель Р. Харрода, яка є послідовним розвитком моделі Е. Домара, відкриває можливості на базі теорії акселератора дослідження інвестиційних рішень підприємців. Р. Харрод вважає, що, по-перше, нагромадження є постійною частиною національного доходу і воно зростає темпами, що дорівнюють темпам зростання доходів, а гранична і середня схильність до нагромадження рівні між собою, по-друге, обсяг капіталовкладень є функцією приросту доходу і попиту між розглядуваними двома періодами. На його думку, для різних норм зростання система вільного підприємництва буде ефективно функціонувати, якщо доходи будуть зростати прискореними темпами. Виконання даної умови передбачає необхідність втручання держави через відповідну фінансову політику [4, С.169].

В неокласичних моделях гнучкість співвідношення між капіталом і виробництвом забезпечується тим, що вони побудовані на врахуванні двох виробничих факторів і припускають їх взаємозамінність.

Аналіз розглянутих модифікацій виробничих функцій показує, що проведені дослідження спрямовані на розробку системи показників, які характеризують залежності між витратами і випуском продукції (коефіцієнт еластичності випуску по ресурсах), між самими витратами (гранична норма заміщення й еластичність заміщення ресурсів). Моделі економічного зростання можуть бути використані у якості найважливішого апарату аналізу кількісних взаємозв'язків, що визначають можливий випуск продукції.

Світова практика свідчить, що головними стратегічними факторами довгострокового економічного зростання в теперішній час стали технічний прогрес і фактори, що його визначають: підвищення якості устаткування, кваліфікації робочої сили і рівня організації виробництва.

Нова якість економічного зростання передбачає створення відповідних умов, до яких можуть бути віднесені: створення якісно нової матеріальної бази виробництва на основі сучасних досягнень науково-технічного прогресу; структурна перебудова економіки з орієнтацією на наукомісткі галузі; застосування нових конструкційних матеріалів, зміна технології, використання палива та енергії; широке впровадження нової ресурсозберігаючої технології; створення високорозвиненої інфраструктури; проведення реформи системи освіти, створення системи підготовки і перепідготовки якісно нової робочої сили. Узагальнюючим вираженням впливу науково-технічного прогресу на відтворювальний процес є зміна співвідношення між екстенсивним та інтенсивним економічним зростанням. Співвідношення між трьома відтворювальними компонентами економічного зростання (збільшення витрат живої праці, збільшення накопиченої в засобах виробництва минулої праці, кінцева економія праці) формується

як із загальної закономірності економії праці, так і з меж цієї економії. Переважною тенденцією в міру збільшення масштабів продуктивних сил і прискорення науково- технічного прогресу стає