Зазначимо, що регіон - це не лише територія для розміщення продуктивних сил, але і місце реалізації виробничих відносин. У радянській літературі стійким словосполученням було поняття «територіально-виробничий комплекс». В умовах планово-регульованої економіки це було виправдано. Саме центральні органи влади приймали рішення про розміщення виробництв, про примусову міграцію тощо. Сучасні підходи до регіоналізації передбачають розподіл прав, повноважень та відповідальності з управління регіоном між центральними органами влади і регіональними, оскільки саме останні, формують інституційне середовище для розвитку бізнесу і економіки регіону та умови для проживання людей.

Використання системного підходу дозволяє стверджувати, що в процесі формування і реалізації стратегії соціально-економічного розвитку регіон слід розглядати як соціально-економічну підсистему національної економіки, що включає, перш за все, взаємовідносини в системі «населення - бізнес - влада», а також сукупність різних елементів системи регіонального відтворення, що створюють його інфраструктуру. У ній можна виділити такі види - виробничу, фінансову, соціальну та ін., в рамках яких елементи регіональної відтворювальної системи знаходяться в безперервній взаємодії. Дія зовнішнього середовища на регіон, з одного боку, і складна система міжелементних взаємозв'язків, з іншого, обумовлюють постійний рух системи регіонального розвитку. Сам характер взаємозв'язків між елементами визначається межами того соціально-економічного простору, в яких відбувається їх розвиток, - ресурсами, виробничими можливостями, структурою виробництва і споживання, міжрегіональними зв'язками, впливом держави тощо. Отже, дія на процеси регіонального розвитку - це дія на розвиток відносин між його елементами, на взаємозв'язки між ними (рис. 2).

Регіон має свої пріоритетні напрями дії, що визначаються специфікою його соціально-економічного простору. В той же час регіон є структурним елементом в системі національної і глобальної економіки, є об'єктом дії на структурні перетворення та виступає як суб'єкт макроекономічних реформ. Його суб'єктивна роль тут реалізується через систему міжрегіональних взаємозв'язків і взаємодії з державою, іншими регіонами України та державами. Цю об'єктно-суб'єктну сутність регіону також необхідно враховувати при формуванні стратегії регіонального розвитку.

Як показано на рис. З, суб'єктне представлення регіону дозволяє розглянути його активність при виконанні двох ролей - як квазідержави і як квазіфірми (квазікорпорації). В економічної теорії регіон імпліцитно відіграє роль квазідержави, в якій органи управління регіону створюють умови для комфортного проживання населення, відповідають за надання суспільних благ жителям регіону [4, С.5]. Сутність моделі регіону як квазіфірми (квазікорпорації) полягає в застосуванні до регіону підходів і характеристик фірми, а також її поведінки (виробництво суспільних благ, формування сприятливого середовища, залучення, формування і ефективне використання ресурсів).

Традиційний для України підхід до регіону як території для розміщення продуктивних сил втілювався в політиці, що визначається зверху, яка до недавнього часу формулювалася як соціально-орієнтована політика вирівнювання регіонів.

Саме у парадигмі регіону як квазікорпорації закладена ідея глобальної конкуренції і пошуку внутрішніх сил розвитку регіону, ідея переходу від пасивних заходів підтримки до створення активних стратегій, розробки і розвитку конкурентних переваг регіону.

Розвиток регіону як елементу системи державного регулювання багато в чому зумовлюється державою, але в умовах обмежень, що диктуються зверху, регіони із зіставним потенціалом розвитку мають різні результати і динаміку розвитку. Кожен регіон, як і бізнес, проходить шлях від конкуренції за ресурси і інвестиції до конкуренції в області стратегій і компетенцій, виступаючи при цьому в ролі і квазідержави, і квазіфірми.

У регіонах, де істотну роль в економіці відіграють добувні галузі, постає питання про вибір пріоритетів в стратегії розвитку: або залишатися на позиції сировинної орієнтації, або шукати ключові точки зростання, що дозволяють на певному етапі, використовуючи наявні ресурси, вийти на новий якісніший рівень розвитку. І тут, на наш погляд, при формуванні стратегії розвитку регіону значущим є визначення його типології.

В західній науковій думці найбільш поширеним є підхід до типології регіонів, який використовується у країнах Євросоюзу: регіони-виробничі майданчики; регіони- джерела збільшення прибутку; регіони-центри знань. В Україні ж типологія регіонів здійснюється залежно від співвідношення двох ключових чинників - щільність населення і ВВП на душу населення. Використання даних індикаторів у якості критеріїв типологій регіонів дозволяє пов'язати основи регіональної конкурентоспроможності з географічним аспектом. Щільність населення - просторовий чинник, пов'язаний з ймовірністю виникнення урбаністичних економік. Валовий внутрішній продукт на душу населення -індикатор, що відображає економічний потенціал розвитку регіону.

У традиційному ракурсі регіон розглядається як система, де у якості об'єкту управління виступають «природа - населення - господарство», а суб'єктами є органи влади і управління. Ми вважаємо, що в сучасних умовах регіон доцільно розглядати як систему, що саморозвивається, в єдності «населення - бізнес - влада» (див. рис. 3). Це суб'єктивно-об'єктивна система, що саморозвивається, і не вимагає управління ззовні, а лише враховує зовнішні чинники, з одного боку, як обмеження (у вигляді, перш за все, українського і міжнародного законодавства), а з іншого - як стимул і орієнтир майбутнього розвитку, наприклад, з позицій появи нових технологій, нових ринків та ін.

Слід відзначити, що системна і складно-структурна сутність процесу регіонального відтворення породжує суперечність розвитку економіки регіону, взаємопов'язаний і багатоцільовий характер стратегічної дії на неї. Важливість досліджень проблеми становлення стратегічного регулювання відтворення в регіоні полягає в необхідності регулювання суперечностей регіонального рівня реформ, надання цьому процесу планомірності, а його результатам - можливості прогнозування.

Таким чином, аналіз різних концептуальних підходів