Якщо у минулому військова економіка отримувала суттєвий розвиток лише напередодні та у період війн, то після Другої Світової війни багаторічні та інтенсивні перегони озброєнь призвели до формування постійно діючого розгалуженого сектору економіки. Загальна сума світових (лише безпосередніх) військових витрат зросла зі 120 млрд. дол. США в 1962 році до 400 млрд. дол. у 1977 році. При цьому непрямі витрати, як-то на розвиток інфраструктури, розвиток автошляхів, фізичний розвиток молоді, тощо, які також доречно було б включати до витрат на підвищення обороноздатності країни, при цьому не враховуються.

У війнах ХІХ-го століття у військових цілях використовувалось у середньому 814% національного доходу країн, що воюють, а в роки Першої Світової війни 19141918 років цей показник склав в Австро-Угорщині 24,2%, Великій Британії 36,9%, Німеччині 31,6%, Італії 19,2%, Росії 24,1%, Франції 25,6%, США 15,5% [11]. Під час Другої Світової війни 1939-1945 року використання національного доходу на військові потреби склало в США 43,4%, Великій Британії 55,7%, Німеччині 67,8%. Підрахувати військові та людські втрати колишнього СРСР на той час дуже складно, але зрозуміло, що вони перевищують будь-який з перелічених показників.

Витрати, що в структурі ВВП спрямовуються на освіту, науку, охорону здоров'я також є витратами, що зміцнюють військовий потенціал, разом із нагромадженням активної зброї, військових споруд, техніки тощо. При цьому принципове значення отримує рівень життя населення, як головний об'єкт державної політики. Категорія „рівень життя" в її широкому розумінні виражається сукупністю відносин та умов, що визначають життя, працю, побут, інтелектуально-культурний розвиток людей, характеризує досягнутий в суспільстві на певний проміжок часу ступінь задоволення різноманітних потреб населення (не лише фізичних, а й

соціальних, інтелектуальних, духовних), а також визначає та оцінює реальні економічні джерела та соціально-правові гарантії забезпечення життєдіяльності населення [7, С.18]. Так, додаткової соціальної уваги на сьогоднішній день вимагають військовослужбовці та їх сім'ї в плані найрізноманітнішого задоволення їх потреб. Активним способом реального поліпшення рівня їх життя є застосування прогресивних форм кредитних відносин, до яких може бути залучений недержавний сектор, міжнародні установи та організації, наприклад страхування військовослужбовців, в тому числі й від нещасних випадків, пов'язаних зі зберіганням та транспортуванням боєприпасів.

Мотивація праці військовослужбовців не пов'язана з певними групами та розмірами мотивуючих чинників різного ґатунку, таких, зокрема, як рівень оплати праці. Солдат чи офіцер зв'язує себе правовими та моральними зобов'язаннями, і в умовах погіршення умов його праці та її оплати, протягом певного періоду не може звільнитись зі своєї роботи. Те саме стосується й багатьох інших категорій зайнятих. Система оплати праці лікарів також не є заохочувальною і не залежить від результатів їхньої роботи. У національній системі охорони здоров'я відсутні реальні стимули до зниження витрат та підвищення якості медичного обслуговування [6, С .182]. Проте, відповідальність військовослужбовця є більш високою і система покарання, у випадку порушення вимог керівництва, є набагато жорсткішою. В той же час система охорони здоров'я є первинною ланкою формування та відтворення людського потенціалу, яка набуває особливої важливості саме в умовах військових конфліктів.

Ефективним способом поліпшення зазначеного стану може бути створення асоціацій та профспілок військових, які на міжрегіональному рівні будуть спроможні захищати їх права та гарантувати виконання ними своїх патріотичних обов'язків. Професійні асоціації й товариства (скажімо, у Канаді їх понад 20 тисяч) є тут впливовими суб'єктами громадянського суспільства, які беруть на себе відповідальність за професійний рівень своїх членів і пошук джерел фінансування високоякісної професійної підготовки, формують програми такого навчання [6, С.66]. Отже, розвиток особистих здібностей та захист своїх прав більшість категорій населення спроможні забезпечувати власноруч, через механізм взаємоузгодження їх дій.

Яскравим підтвердженням слушності концепції людського потенціалу та людського розвитку є досвід соціально-економічного зростання країн, що не мають суттєвих природних багатств, а також країн із зруйнованою в ході Другої Світової війни економікою (Тайвань, Корея, Японія, Німеччина) [2, С.72]. Тож поєднання концепцій воєнного потенціалу та людського розвитку є взаємозалежними та взаємодоповнюючими.

Країни, що мають високий економічний, військовий або інтегрований військово- економічний потенціал (до складу якого входять здорові, освічені та професійно конкурентоздатні на світовому ринку люди, як представники людського потенціалу), можуть здійснювати несправедливі дії по відношенню до інших країн. В арсеналі Великої Британії широко застосовуються економічні методи побудови „справедливого миру". Такі способи досягаються через способи економічної блокади, жорстку митно- тарифну політику, дискримінацію у виборі постачальників певних товарів, послуг та ресурсів, а також застосування цінової дискримінації у формуванні певних видів цін. Така економічна політика вимагає посилення заходів соціально-культурного та морально-етичного розвитку людського потенціалу, зокрема його керівництва у процесах формування пріоритетів зовнішньоекономічної діяльності.

Дуже важливе значення в процесах забезпечення захисту населення від зовнішніх агресій, тобто збереження людського потенціалу, є чіткі положення визначення стратегії зовнішньої політики країни та дотримання їх незалежно від формування політичної кон'юнктури. Цікавим та корисним є вивчення досвіду Великої Британії. Історія свідчить, що за зміни уряду та приході до влади іншої партії, особливих змін у військово-політичному курсі країни не відбувається, оскільки опозиційна партія має, так званий, тіньовий кабінет, який постійно слідкує за обстановкою та тримає у курсі усю діяльність керівної структури [10, С.3].