Військово-економічні відносини є тією сферою, яка вимагає найжорсткішої дисципліни. Організація армії - транспорт, забезпечення, управління - мають бути найбездоганнішими: найменша помилка коштує життя людей і безпосередньо вимірюється через поразку або перемогу [4, С.41].

Створення ефективної системи використання потенціалу оборонної сфери щодо інноваційного розвитку національної економіки потребує наявності відповідних теоретичних розробок, які спрямовані на уточнення понятійного апарату, класифікації, а також дослідження генезису розвитку військових процесів.

Тобто на мирний період часу абсолютно доречним є залучення оборонного потенціалу на забезпечення економічного зростання держави. Найбільш раціональним варіантом вбачається використання оборонного потенціалу для формування інвестиційно-інноваційної моделі розвитку України.

Функціонування оборонної економіки, що є підсистемою усієї економіки держави як системи, здійснюється за загальними економічними законами. Але специфічність, складність, значний вплив неринкових факторів на виробництво та реалізацію оборонної продукції визначають і специфічність аналізу процесів, що відбуваються у цій сфері. Тому визначення шляхів економічного забезпечення оборони, в умовах реформування економіки України, об'єктивно потребує вивчення впливу на формування воєнно-економічних потреб політичних та інших факторів, визначення оптимальних розмірів оборонного сектора економіки щодо забезпечення оборони та економічного зростання держави, формування ринкових відносин у військово- економічному секторі, конверсії, демонополізації та роздержавлення оборонного виробництва, взаємодії оборонного та цивільного виробництва тощо.

Для кожної держави існує такий рівень оборонного сектора (для України - рівень оборонної достатності), зменшення якого за рахунок збільшення цивільного сектора може призвести до втрати обороноздатності держави. Але, в свою чергу збільшення оборонного сектора за рахунок зменшення цивільного, вище межі оборонної достатності допустити не можна, оскільки така ситуація може спричинити економічне затухання, що негативно вплине на забезпечення обороноздатності держави через зменшення економічного та військово-економічного потенціалів. Таким чином,

витрати держави, які здійснюються на оборону, як суспільне благо, на макрорівні мають нульову граничну норму заміни на цивільні витрати. Це означає, що гранична корисність оборонного сектора, яка виміряна через цивільний сектор, на макрорівні дорівнює нулю, а крива байдужості (як сукупність еквівалентних з точки зору певного суб'єкта благ) для оборони матиме вигляд вертикальної прямої, що відповідає постійному обсягу витрат держави на забезпечення оборони у визначеному державою оптимальному обсязі.

Але повна заміна цивільного сектора на оборонний на макрорівні неможлива (і в цьому особливість військового ринку). Точка рівноваги буде знаходитися у точці перетину кривої байдужості з відрізком бюджетної лінії, що відповідає можливостям держави і забезпечує потреби оборони та економічне зростання. Державі необхідно здійснювати заходи щодо зміщення кривої байдужості якомога лівіше для зменшення тягаря оборонних витрат.

Інноваційний потенціал галузі чи регіону відображає спроможність і готовність галузі (регіону) здійснювати ефективну інноваційну діяльність. Під спроможністю розуміють наявність і збалансованість структури потенціалу, а під готовністю - достатність рівня розвитку потенціалу і наявних ресурсів для ефективної інноваційної діяльності. Необхідність збереження та підвищення науково-технічного рівня оборонної галузі України в умовах конверсії визначається тим, що темпи інноваційного циклу в оборонному виробництві часто набагато вищі, ніж у цивільному, а іноді перевищують чи дорівнюють світовим показникам. Це означає, що оборонна промисловість і працюючі на неї науково-дослідні установи спроможні складати конкуренцію іноземним фірмам, боротися та отримувати важливі оборонні замовлення іноземних держав. Пришвидшений розвиток високотехнологічного виробництва в оборонній галузі створює умови для поглиблення міжнародного науково-технічного співробітництва, налагодження коопераційних зв'язків, участі України у міжнародному поділі праці.

Якщо частка доданої вартості в сировинних та енергомістких галузях становить 1... 10%, то за оцінками американських фахівців, частка добавленої вартості при виготовленні супутників - 2000%, реактивних винищувачів - 25000, суперкомп'ютерів - 1700 [9, С.141]. Відтак, військова економіка - доволі прибутковий спосіб реалізації людського потенціалу.

Історично, в умовах як збільшення, так і зменшення напруги у міжнародних відносинах, найгостріше перед військово-економічною наукою суспільство ставить питання щодо обґрунтування необхідності оборонних витрат, їхнього впливу на економічне забезпечення оборони та розвиток національної економіки. Аналіз доводить, що існує тісний зв'язок між зміною оборонних витрат і зміною ВНП розвинутих країн, але зв'язок прямий, тобто при збільшенні витрат на фінансування оборони - збільшується й ВНП і навпаки.

Зроблено висновок, що оборонні витрати не є головним фактором впливу на розвиток економіки держав. Значно сильніше впливають інші фактори - політичні потрясіння (наприклад, розпад СРСР та соціалістичного табору), а з цим і зміна економічного устрою; науково-технічна революція; обмеженість ресурсів Землі; екологічні проблеми та ін. Тому, загалом швидше треба розглядати залежність фінансування оборонних витрат від розвитку економіки держави (тобто зі збільшенням або зменшенням темпів розвитку економіки країни, відповідно, збільшуються або зменшуються темпи змін оборонних витрат).

Наука і високі технології по праву вважаються фундаментом національної безпеки України. Наукові організації і підприємства вітчизняного оборонно-

промислового комплексу (ОПК), що створюють наукомістку продукцію не тільки військового, але й подвійного та цивільного призначення, здатні зіграти локомотивну роль в освоєнні передових технологій ХХІ століття та у реалізації великих промислових проектів в інтересах інноваційного розвитку української економіки. В цьому їм доцільно орієнтуватися на національні науково-технологічні пріоритети, що затверджуються на вищому державному рівні. Такий підхід підтверджено не лише сучасними науковими теоріями - а й практикою організації та