Як правило, у випадках загрози з боку іноземних конкурентів адепти протекціоністської політики спекулюють на проблемі втрати робочих місць у відповідній вітчизняній галузі. Але, насправді, існують кращі засоби стимулювання зайнятості. Так, треба визнати, що будь-яка програма обмеження іноземної конкуренції й насправді у короткостроковому періоді зберігає робочі місця в галузі, яка потрапляє під захист. Програма спрацьовує, але ціною великих втрат для споживачів у формі більш високих цін, а для економіки в цілому - у формі неефективного використання

ресурсів. Наприклад, згідно дослідженням у США в середині 1980-х років, різні імпортні мита і квоти коштували американським споживачам приблизно 80 тисяч доларів за кожне збережене завдяки цим протекціоністським заходам робоче місце [5, 744].

Політика протекціонізму неодмінно провокує торгові війни. У сьогоднішньому щільно взаємопов'язаному світі кожна недружня дія з боку однієї країни провокує аналогічні ворожі заходи протидії в дусі «око за око». У випадку зі спробами уряду США захистити на початку 1980-х років свою металургійну галузь під протекціоністський удар було поставлено власних експортерів ряду інших продуктів, зокрема виробників хімічної промисловості й спортивних товарів, на які європейські країни тодішнього «Спільного Ринку» відразу ж наклали численні й жорсткі торговельні обмеження [6, D1].

Подібний екскурс в історію теорії та практики протекціонізму дозволяє нам проаналізувати сьогоднішню ситуацію, що склалася в Україні та світі в контексті сучасної фінансово-економічної кризи. На жаль, вона знову породжує теоретичні та практичні спроби перегляду ставлення до протекціонізму. Із вуст багатьох політиків, бізнесменів та навіть економістів лунають заклики на кшталт «Купуй американське (українське, французьке, німецьке тощо)», «Захистимо вітчизняного товаровиробника!» «Покладемо край імпортній чумі!» і т. п.

Щоправда, більшість чільних політиків розвинених країн світу, дослухаючись до порад і застережень своїх економічних радників, періодично заявляють про неефективність і згубність повернення до політики протекціонізму [7, А13], але водночас дозволяють собі суперечливі, часом відверті, але частіше завуальовані заклики протекціоністського змісту. Це спостерігалося на зустрічах «Великої сімки» 7) і «Великої двадцятки» 20) наприкінці 2008 і на початку 2009 рр. Наприклад, голови урядів Іспанії та Італії на конференції G 20 у Берліні 22.02.09 заявили про неприпустимість протекціонізму, натякаючи на заяви керівників деяких інших провідних світових держав. Подібна критика є небезпідставною. Так, найпалкіший ідеолог європейської інтеграції Президент Франції Н. Саркозі пообіцяв надати невідкладну допомогу в 3 млрд. євро французьким автовелетням «Пежо», «Сітроен» та «Рено» в обмін на обіцянки не закривати підприємства і не скорочувати робочі місця. Париж звинуватили у протекціонізмі, порушенні принципів спільного європейського ринку. Особливо обурювалися в країнах Східної Європи, куди західноєвропейські автоконцерни перенесли значну частину своїх виробництв, на яких зайняті понад 12 млн. працюючих і які найбільше страждають від кризи [8, 6].

Деякі держави вже переходять від слів до діла, запроваджуючи конкретні протекціоністські заходи, як, наприклад, Франція, яка сприяє закриттю філій своїх автоконцернів в Румунії задля збереження робочих місць на власних вітчизняних заводах. Україна вдається до заборони «некритичного імпорту», якщо певні аналоги закордонних товарів виробляються на рідних теренах. Наприкінці лютого 2009 року Президент України В. Ющенко підписує прийнятий Верховною Радою України закон про додаткову надбавку до імпортного мита у розмірі 13 відсотків. СОТ нервово реагує на це, обіцяє в травні 2009 року винести свій вердикт щодо цього порушення засадничих принципів організації, в яку незадовго до цього було прийнято нашу країну. Російська Федерація, захищаючи свій автопром, теж на початку 2009 року підвищує мито на імпортні автівки, руйнуючи бізнес багатьох власних імпортерів-автодилерів [7, А 13].

Перераховуючи подібні приклади, яких, на жаль, сьогодні досить багато, необхідно, спираючись на досягнення сучасної економічної думки та на відповідний

чималий світовий досвід, дати неупереджений аналіз та спробувати виробити певні рекомендації стосовно економічної політики за умов кризи та посткризового періоду.

Констатуючи, що політика вільної торгівлі є вигіднішою для людства в цілому, було б жорстким і негуманним рекомендувати відразу і жорстко запроваджувати її, не розробивши відповідних ефективних перехідних програм допомоги тій меншій частині громадян кожної країни, яка постраждає, інколи драматично, якщо мита, квоти та інші численні нетарифні обмеження будуть раптово скасовані, або хоча б суттєво зменшені.

Якщо знову повернутися до теорії порівняльних переваг Д. Рікардо, з його прикладом двох країн - Британії і Португалії - і двох товарів - вина й тканини, то треба зауважити наступне. Власники виноробних підприємств і текстильних мануфактур у Португалії відразу ж побачать збитковість своїх капіталовкладень, так само як і наймані ними робітники відчують знеціненність їх інвестицій у набуття необхідних фахових навичок, безперспективність свого ресурсу на відповідних ринках праці.. До того ж не все вимірюється грошима. Часто, втративши бізнес і роботу, треба міняти місце проживання, зриваючи всю родину з рідних теренів, втрачаючи старих друзів, добрих сусідів тощо. Те, що більшість громадян виграє від вільної торгівлі, буде малою втіхою для тих, хто став її жертвою.

Для усунення чи пом'якшення цієї проблеми в багатьох розвинених країнах розроблено програми допомоги працівникам, втратившим роботу через зміни усталених зв'язків у