В умовах високого впливу цінових деформацій на фонд оплати праці, інтенсивного поширення колективно-договірного регулювання трудових відносин значно послабився зв'язок між основними взаємозалежними величинами: оплатою праці, з одного боку, і обсягами виробництва, продуктивністю праці та чисельністю зайнятих працівників - з іншого. Це, по суті, унеможливлює вплив на мотиваційну основу зайнятості населення за допомогою лише регулювання рівня номінальної та реальної заробітної плати. Виключення серед промислових видів діяльності становив рівень оплати праці на підприємствах з виробництва та розподілу електроенергії, газу та води, виробництва медичної техніки, вимірювальних засобів, оптичних приладів та устаткування, годинників, металургійного виробництва, добувної промисловості, який в 1,3 -1,7 разів перевищив середній показник по області.

В логіку економічних трансформацій та формування нового типу занятости населення не вписується такий ганебний для країни факт, як практика заборгованостей із заробітної плати.

Заборгованість із виплати заробітної плати на 1 грудня 2009 р. склала у промисловому секторі 39141 тис. грн., що становило 70,6% усієї заборгованості по всіх видах економічної діяльності регіону. Заборгованість по містах у 2009 р. найвища у м. Олександрія, м. Кіровоград, Світловодську, Знам'янці. Заборгованість із виплати заробітної плати працівникам економічно активних підприємств у промисловості найвища у виробництві машин і устаткування - 8922,7 тис. грн., виробництві та розподіленні електроенергії, газу та води - 8148 тис. грн., переробній промисловості - 12720,5 тис. грн., у добувній промисловості - 13434,7 тис. грн.

Заборгованість із заробітної плати нерідко використовується як елемент стратегії виживання підприємств, що знаходяться на межі банкрутства - невчасно виплачена заробітна плата по суті являє собою безвідсотковий кредит роботодавцю.

Наведене свідчить про те, що зайнятість у промисловості Кіровоградщини практично втратила свою інноваційну спрямованість. Непривабливість роботи на промислових підприємствах пояснюється багатьма чинниками. На нашу думку, головними з них є наступні:

а) несприятливі умови праці (серед промислових працівників найвища частка осіб, зайнятих в умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам - 34,2% облікової кількості штатних працівників). Промислова діяльність найбільш пов'язана з техногенним середовищем, де працівники піддаються шкідливому впливу одразу кількох несприятливих чинників, найбільш поширеними серед яких є перевищення граничнодопустимих норм шуму, інфразвуку, ультразвуку, важкості та напруженості праці, шкідливі хімічні речовини, мікроклімат у приміщенні, пил переважно фібро генної дії. Тобто праця на промислових підприємствах є не просто несприятливою для здоров'я, а й досить часто ненебезпечною для життя;

б) низька заробітна плата, яка не відповідає важкості та складності праці, не компенсує вплив несприятливого виробничого середовища. Хоча заробітна плата у промисловості вища за середню по регіону - 1708 грн., вона помітно нижча, ніж у транспорті - 2074 грн., фінансовій діяльності - 2377 грн., державному управлінні - 2063 грн. При цьому у переробній промисловості, де вимоги щодо кваліфікації працівників найбільші, заробітна плата істотно нижча, ніж у добувній, що відповідно становить 1403 грн. та 2584 грн. Все це засвідчує низький рівень матеріальних стимулів до ефективної праці. Ціна праці, зауважимо, залежить не від рівня її продуктивності, а від фінансового стану підприємства, і це також одна із деформацій у стимулюванні трудової діяльності, яка руйнівно впливає на якість трудового потенціалу та його використання. Коли рівень оплати праці межує з рівнем прожиткового мінімуму, вряд чи можливо розраховувати на довготривалий ентузіазм працівників промисловості;

в) обмежений соціальний пакет. Промисловість традиційно вважається галуззю із сильними профспілками та налагодженим соціальним діалогом. В Україні на промислових підприємствах завжди був один з найвищих рівнів охоплення працівників колективними договорами (більше ніж 90%). Водночас додаткові витрати роботодавців на соціальні пільги понад розмірів, передбачених законодавством, у промисловості значно нижчі, ніж у працівників транспорту, фінансової діяльності, і знаходяться майже на одному рівні з будівництвом та готелями та ресторанами. Інший приклад небажання промисловців- роботодавців «ділитися» доходами із своїми працівниками - слабкий рівень залучення працівників до участі у прибутках;

г) зміна суспільної парадигми розвитку. Цей соціально-психологічний чинник найбільше пояснює падіння престижу робітничих професій, що є наслідком як об'єктивних загально цивілізаційних процесів, так і специфічних для України обставин. До перших слід віднести становлення суспільства знань так званого постіндустріального економічного укладу, в якому інноваційну роль відіграють не робітничі кадри (тим більше не їхня кількість), а знання та компетенції фахівців і професіоналів. Така тенденція присутня і в нашій країні (зокрема, про неї свідчить постійне збільшення кількості студентів вищих навчальних закладів), проте вона поки що слабко матеріалізувалася в кадровій політиці підприємств. Наші роботодавці орієнтовані більше на дешеві робочі руки, ніж на якісні характеристики людського капіталу. І це зрештою є основним стримуючим чинником розвитку інноваційного потенціалу економічної активності населення.

6. Висновки. Логічним шляхом виходу з критичної ситуації можна вважати взаємовигідне об'єднання зусиль сфер науки, економіки та освіти.

Підвищення рівня конкурентоспроможності національної промисловості неможливе без довгострокової національної промислової політики, яка повинна бути визначальною частиною регуляторної політики та інструментом реалізації довгострокових цілей держави. З метою створення умов конкурентоспроможності вітчизняних промислових підприємств необхідна суттєва активізація інвестиційної діяльності. Для цього повинні здійснюватися заходи економічної політики щодо поліпшення інвестиційного клімату, заохочення інвестиційного спрямування коштів підприємств та населення. Тому на особливу увагу заслуговує проблема перебудови системи державного управління промисловою політикою та розбудови ринкової інфраструктури. Успішне досягнення цілей промислової політики неможливе