УДК 331 В.І. Білан, асп.

Кіровоградський національний технічний університет

Огановлення та розвиток теорії людського капіталу

Стаття присвячена вивченню історії виникнення і розвитку концепції людського капіталу в контексті наукових праць видатних закордонних вчених 18 - 20ст. Визначено основні риси та особливості концепції людського капіталу, зроблено аналіз видатних праць про зміст і форму людського капіталу концепція людського капіталу, теорія людського капіталу, людський розвиток, інвестиції в освіту

В історії розвитку економічних теорій одним з найвизначніших моментів стало створення теорії людського капіталу, яка істотно вплинула на становлення економічної науки в цілому. Актуальність дослідження проблеми людського капіталу обумовлюється тим, що він є безпосереднім чинником впливу на динаміку соціально- економічного розвитку будь-якої країни.

В Україні різними аспектами теорії людського капіталу займаються такі науковці, як: Д.Богиня, О.Грішнова, В.Воронкова, Н.Голікова, В.Лагутін, Е.Лібанова, М.Долішний, В.Куценко, А.Колот, М.Крітський, С.Бандур, К.Циренова та ін.

Метою проведення дослідження є історичний аналіз етапів розвитку теорії людського капіталу в контексті наукових праць видатних економістів різних часів.

Теорії людського капіталу почали формуватися у 18 ст. в контексті наукових ідей про зміст і форми продуктивних сил людини в творах таких видатних вчених- економістів, як В.Петті, А.Сміт, К.Маркс, Дж.Мілль та ін. До середини XX ст. теорій людських ресурсів у чистому вигляді не існувало, оскільки ще не склались об'єктивні передумови розвитку продуктивних сил, викликаних науково-технічною революцією, за умов якої стрімко стала зростати роль людини в усіх сферах життєдіяльності.

Вільям Петті у праці "Політична арифметика" (1676 р.) писав про "цінність населення" і доводив, що країна з малою кількістю населення, за своїм національним багатством, може бути еквівалентна державі з великою чисельністю людей. Така рівновага досягається за рахунок природних здібностей, а також набутих у результаті інвестицій знань, умінь та професійної майстерності індивідів. Ці знання, які людина отримує у результаті індивідуальних і суспільних фінансових витрат, власних зусиль і часу, здатні у майбутньому приносити чималу віддачу.

Аналогічних висновків щодо впливу людини на економічне зростання країни дійшов Адам Сміт. Він вважав здібності людини частиною суспільного багатства, тому що людські вміння сприяють зростанню як суспільного багатства, так і багатства індивіда. А.Сміт справедливо наголошує, що «придбання таких здібностей, навчання завжди вимагає дійсних витрат, що являють собою основний капітал, який реалізується в його особистості. Ці здібності, будучи частиною стану певної особи, разом з тим стають частиною багатства суспільства, до якого ця особа належить» [1, с. 208-235]. Втілити свій людський капітал індивід може через працю, якій він навчається і яка у майбутньому відшкодує йому, крім оплати за звичайну працю, усі витрати на освіту разом із звичайним прибутком з капіталу, рівноцінного цим витратам.

На відміну від В. Петті і А. Сміта, які вбачали провідну роль людини у створенні національного багатства, англійський економіст та демограф Т. Мальтус вважав, що зростання чисельності населення має наслідком підвищення пропозиції праці, що в свою чергу неодмінно призведе до зниження заробітної плати та зменшення продовольчих ресурсів.

Т. Мальтус вказував, що зростання населення буде відбувати в геометричній прогресії, подвоюючись кожних 25 років, натомість засоби існування будуть збільшуватися тільки в арифметичній прогресії. Таким чином, населення буде завжди збільшуватися до ліміту засобів існування, та буде гальмуватися на цьому рівні голодом, війнами та хворобами.

Представник класичної школи Дж. Ст. Мілль вважав освіту найголовнішим чинником економічного зростання. За Дж. Міллем набуті здібності людини, які реалізуються тільки через працю, можна віднести до категорії капіталу.

На відміну від класичної школи, марксистська теорія розглядає капітал з соціально-класових позицій.

К. Маркс у праці «Капітал» зазначає, що виробництво є продуктом людської праці, породженої однаковою мірою як мускулами людської руку, так і мозком. У ційї же праці Маркс визначає концепцію «складної праці», яка є силою легкої праці, та яка походить від застосування технології до людської праці. Це призводить до ефекту мультипликатору людської праці.

Безперечно він є одним із значних попередників сучасної неокласичної теорії людського капіталу.

Наприкінці 19-на початку 20 ст. вже з'являються трактування людини як капіталу. Для цього періоду є характерним виокремлення двох підходів до визначення взаємозв'язку між людиною, її здібностями, навичками, знаннями та капіталом.

Перший підхід, прихильниками якого є Ф. Ліст, А. Маршал, Дж. Мілль, В. Рошер, сформувався в теорію трьох факторів виробництва, заперечує включення людини до категорії людського капіталу. Однак, людські знання та здатність до праці теорія відносить до категорії капіталу. За Дж. Міллем, «Сама людська особа не є капіталом. Людина є метою, заради якої існує багатство. Але набуті нею здібності, що виступають тільки як засіб і реалізуються тільки через працю, на всіх підставах можна віднести до категорії капіталу»[2].

Інший підхід, прихильниками якого є Л. Вальрас, Дж. Маккулох, Г. Маклеод та І.Фішер, відносить безпосередньо людину до категорії капіталу. Так, Дж. Маккулохом та І. Фішером були розроблені альтернативні теорії людського капіталу, які доповнюють традиційну концепцію людського капіталу новим змістом. Однією з найвагоміших альтернативних теорій можна вважати теорію «всеосяжного капіталу» І. Фішера, яка сформувалась під впливом ідей прагматизму. Відмовившись від теорії трьох факторів виробництва, він відносив до категорії капіталу все, що здатне приносити дохід, включаючи людину.

Теорії економічного зростання довгий час не включали в себе поняття людського